В своєму дитинстві я виховувалася в сім’ї, де були дуже демократичні відносини.

Мої мама й тато завжди мирно жили між собою і мене теж ні в чому не обмежували. Ми не були багатими, але на необхідні речі нам грошей вистачало.

Згодом я вийшла заміж і думала, що зможу у власній родині теж запровадити рівноправні відносини. Мій чоловік дуже хороший та добрий, але про його маму я цього сказати не можу, на жаль.

Справа в тому, що вона з самого початку поставилась до мене дуже недружньо: зробила висновок, що я не рівня її синові, і що він міг би знайти собі когось кращого.

Природно, що відкрито вона мені це не говорить, щоб не псувати відносини з моїм чоловіком, але з перших днів знайомства задає мені незручні питання, і намагається всіляко показати мені свою нелюбов і неприязнь.

Я не вважаю себе якоюсь негідною людиною: я симпатична, досить таки розумна жінка, зі спокійним характером.

Але мені не пощастило в тому, що у мене немає свого житла, та й грошей багато не заробляю. Але хіба це якось може характеризувати людину?

До знайомства зі своєю свекрухою я ніколи не комплексувала з цієї причини і вважала, що у мене є все для того, щоб вдало вийти заміж, а вона мені навіяла думку, що я безприданниця і ледащо.

Батьки мої власні живуть досить таки далеко, тому заступитися не можуть, а вона постійно робить акцент на тому, як добре заробляє її син, і що мені дуже пощастило, що він взяв мене за дружину.

При чому це підноситься не в позитивному ключі, а скоріше навпаки, нібито він вивіз мене з села, хоча це зовсім не так.

Ця жінка спеціально перед людьми мене ганьбить, як не прикро мені це визнавати, і каже так, щоб всі почули про мої недоліки.

Чоловік мій Іван ще колись давно намагався за мене заступитися, але потім зрозумів, що це марно, і тепер просто ніяк не реагує на наші сутички з його матір’ю.

А недавно ще постало питання про мою прописку, і свекруха зі шкіри геть лізла, щоб чоловік мене не прописував в квартирі. Також зажадала, щоб він оформив на неї куплену в шлюбі машину, адже так і прямо сказала Іванові, що не довіряє мені і хоче, щоб і він мені не довіряв.

Я мовчу, терплю і не знаю, скільки ще зможу так жити. Вже скоро наближається зима, і я вирішила купити собі нову зимову куртку.

А в кінці місяця я отримала зарплату і купила собі пуховик за 5 тисяч гривень. Коли свекруха побачила покупку, вона сказала, що це верх нахабства з моєї сторони – витратити більшу частину зарплати на себе і чекати, що чоловік буде весь місяць мене годувати.

Мені було дуже прикро – свекруха виговорювала все це мені, а чоловік мовчав, він жодним словом не заперечив своїй матері.

Я дуже сподівалася, що він виставить маму за двері, але чоловік, коли вона пішла, сказав, що я спокійно ще могла носити стару курточку, не обов’язково було в такий важкий час так витрачатися.

Але я впевнена, якби не свекруха, він на мою покупку навіть би і уваги не звернув.

Взагалі, я за кілька років знайомства жодного разу не побачила від цієї жінки нічого хорошого. Вона тільки постійно мене ганить, і намагається підлити вогонь в наші дрібні непорозуміння з чоловіком.

Постійно пхає свого носа в наші сімейні справи, і навіть підраховує, скільки грошей я на себе витрачаю. Не знаю вже, що з цією жінкою робити, і як захищатися від неї. Хочеться переїхати куди-небудь подалі, але чоловік проти, каже, що він поважає свою матір, навіть, якщо вона не права.

Чоловік шкодує мене, каже, щоб я не звертала уваги на слова його мами, адже він теж знає, що вона не права. Але хіба так можна? Хіба він правий?