Олена тихо плакала, переживаючи розбудити Сергійка.

А їй же ж здавалося, що запас сліз вона вичерпала пів року тому, коли не стало її чоловіка Ігоря.

Виявляється, ні.

Безробіття, безгрошів’я та безнадійність відкрили в Олені нове слізне родовище.

– Що робити? Нікому ми не потрібні, – немов стара вінілова платівка, крутилася в мозку одна й та сама думка.

Вона подивилася на мирно сплячого сина, труснула головою. Голка зіскочила із заїждженої платівки…

– Зателефоную Федору Івановичу, – вирішила Олена. – Який не який, а все ж вихід!

Вона набрала номер…

---

Федір Іванович був свекром Олени. Нетовариським, похмурим, незрозумілим. Ігоря він по-своєму любив. Тільки якось мовчки, здалеку. У справи дорослого сина не ліз. Побачила його Олена вперше лише на весіллі.

Федір Іванович тихенько сидів у кутку, немов окремо від усієї цієї святкової метушні. Щоправда, за столом він таки наважився і навіть тост виголосив:

– Ну що, синку, бажаю тобі щасливого сімейного життя. І щоб дітки були… Не затягуй із цим.

Він зніяковів під поглядами гостей, квапливо перехилив чарку і сів.

– Ну ні, з цим поспішати не треба! – вставила свої п’ять копійок мати Олени, Ірина Петрівна. – Треба для себе пожити. Особливо Оленці. Вона ж у мене зовсім ще дівчинка, двадцять два всього. Я не закидаю тобі нічого, Ігорю. Тридцять років – теж чудовий вік. От і дбайте один про одного. Веселіться, подорожуйте.

Олена з Ігорем вислухали обох батьків і вирішили для себе:

– Встигнемо і те й інше.

А через рік у них народився Сергій.

Мама Олени зустріла їх біля пологового будинку. Глянула на онука і забурчала:

– Ах, ти мій маленький, ах, ти мій гарненький. Зробив мене молодою бабусею.

А потім подивилась на дочку.

– Чудовий хлопчик. Але краще б дівчинка. Дівчата якось ближче до матері.

Із цим Олена була готова посперечатися.

---

Вони з Іриною Петрівною були особливо близькі. Мати виховувала доньку, як принцесу. Одягала гарно, водила на танці та музику. Із грошима Ірина Петрівна особливих проблем не мала, навіть після розлучення. По-перше, батько Олени справно платив непогані аліменти, а по-друге, бабуся й дідусь самозабутньо допомагали «нещасній Іринці», якій дістався горе-мужик.

Ірина Петрівна приймала допомогу як належне. Адже їй, молодій самотній матусі, треба було і дитину піднімати, і про себе не забувати. Вона крутила романи, залишаючи Олену на діда з бабкою. А на свята демонструвала ошатну доньку подругам і хвалилася:

– Я для Олени все зроблю. Виросте в мене розумницею, красунею. Не розумію тих тіток, які ниють «матір’ю-одинаком бути важко». Вони просто ледачі!

Подружки захоплювалися сильною жінкою Іриною Петрівною та її донькою-лялечкою. Потім свято закінчувалося, гості розходилися додому. А Олену відправляли спати.

– Тобі завтра до школи рано.

І все. Олена слухняно йшла. Вона не чекала поцілунків на ніч, розпитувань про те, як минув її день. Мама ніколи не заходила побажати їй на добраніч. Олена звикла. Вона засвоїла, що її завдання – подобатися всім навкруги, добре вчитися і не лізти до матері.

За той час, поки Олена росла, у неї змінилися три вітчима.

– Ну, не сидіти ж мені одній, – казала Ірина Петрівна доньці. – Я ж тебе в двадцять років народила, для себе й не жила, рахуй.

Олена знайомилася з черговим дядьком Юрком чи дядьком Сашком. Поводилася слухняно і ввічливо. А вечорами, вже лежачи в ліжку і дивлячись у стелю, мріяла:

– Господи, швидше б я вже виросла. Як же ж набридло всім догоджати, відповідати й мовчати! Ось поїду від мами і заживу своїм справжнім життям…

Так воно й сталося. Олена закінчила інститут, влаштувалася на роботу і зустріла нарешті того самого, єдиного, Ігоря. Тепер ось і синочок народився. Життя посміхалося Оленці…

---

Батько Ігоря не приїхав зі свого села зустрічати онука.

– Занедужав тато, ти не ображайся – вік, – сказав Олені Ігор. – Батьку вже шістдесят п’ять. Я у них пізня дитина.

Олена й не ображалася.

– Нехай одужує. А ми потім до нього самі приїдемо. Літо на носі. У селі влітку гарно.

Ігор усміхався і цілував дружину:

– Який же ж ти в мене скарб, Оленко.

---

До середини літа вони ніяк не могли зібратися в гості до Федора Івановича. Сергійку вже було три місяці. І Олена почала підозрювати, що свекор просто не хоче їх бачити.

– Ігорю, може, не нав’язуватимемося? Схоже, твоєму батькові не до нас, – якось сказала вона чоловікові.

У чомусь вона мала рацію. Скільки разів Ігор дзвонив і питав:

– Тату, ти з онуком не хочеш познайомитись?

– Хочу… – не дуже впевнено відповів Федір Іванович, а далі обов’язково була причина, чому знайомство варто відкласти.

То дах ремонтуватиме – «Як же я вас у дірявий будинок запрошу».

То батькові треба було поїхати у справах – «Пам’ятаєш Віктора, друга мого, щось він погано почувається. Приїхати просить. Переживає, що скоро й той може… У засвіти піти».

То ще щось.

Зрештою, Ігореві набридло чекати.

– Тату, ти не хочеш, щоб ми до тебе приїжджалиі? Так і скажи. Прикро, звісно, але хоча б зрозуміло!

– Я з малечею якось не дуже… – зам’явся Федір Іванович. – Та й з гостинністю теж. Ти ж знаєш: я самітник. Ну та гаразд, приїжджайте! А то й справді, недобре виходить.

І вони поїхали. І не одні, з ними причепилася Ірина Петрівна.

– Мені також свіже повітря корисне, – сказала вона. – А крім того, я вам з дитиною допоможу та й зі сватом поспілкуюсь.

– А що ти цього року на море не їдеш зі своїм… – Олена зрозуміла, що не пам’ятає імені останнього маминого чоловіка.

– Ми з Миколою розлучилися, – сказала Ірина Петрівна. – І більше про нього ні слова!

Олена зітхнула, але не змогла вигадати причину, щоб не брати матір з собою.

---

Федір Іванович хвилювався. Якби один син приїхав, то це ще пів біди. З Ігорем вони сяк-так уживалися: мовчали кожен про своє, займалися справами, загалом, непогано проводили час. А ось як бути з невісткою та онуком? Ну не вмів Федір Іванович спілкуватися, та й не дуже любив.

Коли машина сина зупинилася на подвірʼї і з неї першою вийшла Ірина Петрівна, хвилювання Федора Івановича зросло в рази.

– І вона тут? Ну ось як поводитися з цією мадам?

Ірина Петрівна потяглася, оглянула нехитре господарство Федора Івановича, скривилася. Але нічого не сказала. Поки що.

– Давайте мені Сергійка, – закомандувала вона, зазирнувши в машину.

І вже з онуком на руках, провалюючись тонкими каблучками в землю, пройшла до змерлого біля ґанку Федора Івановича.

– Мило тут у вас… – сказала вона якось єхидно.

Федір Іванович кивнув, простягнув руки:

– Давайте, онука потримаю. Тяжкий мабуть.

Ірина Петрівна подивилася на його долоні:

– Ну, ні! Брудними руками? Зовсім вже!

Федір Іванович сховав руки за спину, буркнув щось нерозбірливе і відійшов убік.

Ірина Петрівна ж, віддавши Сергія Оленці, вирушила перевіряти будинок.

– Це сарай! – оголосила вона через п’ять хвилин. – Залазьте назад у машину і поїхали звідси. Малюку не можна тут бути!

Олена подумала нехороше слово, подивилася на Ігоря, обличчя якого швидко червоніло.

– Мамо!

– Що мамо?

– Хочеш, я відвезу тебе на станцію, і ти поїдеш, куди тобі подобається? Одна! – Олена зробила наголос на останньому слові.

– Та що ж ти за мати така? Я ось коли тебе ростила…

– Спихала мене на бабусю та дідуся, ганяла по секціях, демонструвала друзям, як на виставці! Пам’ятаю! – скипіла Олена.

Ірина Петрівна замовкла. Залізла назад у машину і ображено відвернулася.

Ігор, тихо лаючись під ніс, вивантажував речі. Федір Іванович непомітно пішов у будинок готувати вечерю. Олена з Сергійком на руках поспішила за ним, гукнувши матері:

– Чекай. Скоро поїдемо.

Свекор порався на кухні.

– Вибачте нас, – тихо сказала Олена. – Почнемо з самого початку. Ось цей чудовий хлопчик, ваш онук, Сергій.

Федір Іванович, мовчки продемонстрував Олені щойно вимиті долоні й підхопив онука на руки. Олена винувато посміхнулася:

– Ігор зараз підійде, а я поки маму відвезу…

Федір Іванович кивнув, і Олена вийшла з дому.

---

– Ну, вибач, не стрималася! – Ірина Петрівна зовсім не почувала себе винною. – Але це ж і справді сарай! Та й узагалі, дивний цей Федір Іванович. Нелюдимий, похмурий. Ось що він може дати Сергійку?

– Помовч, мамо! Нормальний сільський будинок, – зупинила її голосіння Олена. – І чому Федір Іванович обов’язково має щось давати? Мені буде цілком достатньо, якщо він просто любитиме онука.

– Хах, любитиме! Такі любити не вміють. Йому взагалі люди не потрібні, схоже! Живе один і йому добре, – не вгавала Ірина Петрівна.

Олена не стала відповідати. Мовчки довезла мати до платформи, мовчки висадила і, піднявши хмарку пилюки, поїхала назад.

---

Втім, у чому вона була згодна з матір’ю. Федір Іванович був дивний. Він майже не розмовляв з Оленою та Ігорем. Мовчки займався своїми справами. Іноді грав із Сергійком. Тільки от не сюсюкав над ним, а розмовляв, наче з дорослим.

– Ти пробач, Сергію, я не дуже вмію з малечею спілкуватися. Але ти знай, я радий, що ми познайомились. Будемо з тобою дружити. Я твій дід, тож можу тебе навчити рибу ловити, наприклад… Ну це коли підростеш, – казав він маленькому Сергійку, що лежав на дивані в гнізді з ковдр.

Той, на подив Олени, уважно слухав діда. Хмурив світлі брівки, ніби вникаючи у суть розмови.

А коли вони збиралися їхати, Федір Іванович ще більше здивував Олену.

– Знаєш, я, може, й не душа компанії, але хочу тобі сказати: якщо що завжди дзвони. Обов’язково допоможу чим зможу.

Олена розгубилася і пробурмотіла: «Дякую».

---

А через три місяці після цієї поїздки Ігоря не стало… В одній точці зійшлися: водій джипа, який щось святкував напередодні, слизький після дощу асфальт та машина Ігоря, який поспішав на роботу.

Олена погано пам’ятала поминки: Федір Іванович, блідий від горя, мати, що розсипається в співчуттях, люди, одягнені в чорне… І туга. Така величезна та важка, що Олена не могла зітхнути.

– Я тобі допоможу, Оленко. Впораємося, – заспокоювала Ірина Петрівна.

Федір Іванович тільки мовчки обійняв її і поклав у руку білий конвертик. Олена теж не знайшла слів.

– От же ж байдужий мужик! – сказала Ірина Петрівна. – Ні радіти не вміє, ні журитися! А що це він тобі дав?

Ірина Петрівна зазирнула у конверт.

– Гроші? Не дуже багато, але і на цьому спасибі! Гаразд, я вам допомагатиму!

Після поминок Олені довелося швидко взяти себе в руки. Сергійко маленький, не можна просто лежати, дивлячись у стіну, і переживати. Потрібно рухатися, жити заради сина. І вона жила, як виходило.

Гроші, залишені Федором Івановичем, дуже стали в нагоді. Поки Олена сиділа вдома, їхня маленька фірма закрилася. Сергійко ніби по-своєму переживав горе: був слабий без кінця. Квартплата, ліки, щоденні потреби вимагали оплати. Олена б і рада була знайти роботу, але куди подіти Сергія? На няньку грошей не було.

Мама, яка обіцяла допомагати, навіть у вихідні була зайнята. У неї з’явився ще один чоловік, Геннадій. А після чергової розмови вона і слухавку перестала брати.

– Мамо, мені потрібна твоя допомога! – одного разу вже благала Олена. – Я не витримаю скоро. Грошей ні на що не вистачає. Давай ти у вихідні будеш з онуком сидіти. А я кур’єром підроблю чи в пункті видачі, а може ще десь. Головне, щоб платили за вихід.

– Олено, ну не нагнітай. Похмурий свекор вам презентував конвертик. Невже вже все? Економніше треба жити. А я зараз не можу, ми ремонт із Геною затіяли. Сама кручусь. Ти вже пробач, але після відходу твого Ігоря життя на планеті Земля не зупинилося.

– Яка ж ти брехлива, мамо, – сердито сказала Олена і кинула слухавку.

Ірина Петрівна вважала себе незаслужено ображеною і з того часу не дзвонила. Олені було не до гордості, і вона сама кілька разів набирала мамин номер. Марно.

Отоді на неї і найшла безвихідь. Але несподівано згадалася поїздка до свекра. Немов у минулому житті все це було. Федір Іванович обіймає і каже: «Якщо що – дзвони, допоможу».

– Але йому самому, мабуть, важко. Сина втратив, а тут я зі своїми проблемами, – засумнівалася Олена.

Але тут же ж прийшла інша думка:

– А може, Федір Іванович сам зліг від горя? Може, ми йому потрібні… Треба подзвонити!

Олена набрала номер.

– Федоре Івановичу, це я… Як ви? – вона не знала, з чого почати.

– Погано, Олено. Та й тобі, відчуваю, несолодко. Інакше не подзвонила б, – тихо відповів свекор. – Приїжджайте, допоможемо один одному. Ви мені потрібні, та й я вам знадоблюсь.

Наступного дня Олена зібрала речі, одягла Сергія, і вони рушили в дорогу.

---

Виявилося, що свекор у неї не такий і дивний. Мовчазний, трохи похмурий – це так. Але всередині цього кокона заховано золоте серце і добра душа.

– Давай, Олено, я з малим посиджу. Відпочинь трохи, – запропонував Федір Іванович.

І Олена вдячно погоджувалася. Вона багато спала спочатку. А потім начебто й жити стало легше. Саме в місцевому магазині й знайшлася вакансія. Попередня продавчиня вийшла заміж і в місто поїхала, Олена пішла на її місце. Пощастило. Потім Федір Іванович напоумив її здавати квартиру в місті. Як вона сама не здогадалася. Мабуть, від горя нічого не розуміла.

Повертатись назад Олена навіть не думала. Саме тут, у свекра, її душа, нарешті, заспокоїлася, а бажання жити стрепенулося і розправило крильця.

Про матір Олена не згадувала. Образилася, та й Бог з нею. Тому вона дуже здивувалася, коли одного дня вранці в хвіртку зайшла Ірина Петрівна.

– Ну, привіт, дочко! Ледве тебе знайшла.

– Яким таким дивом до нас? – поцікавилася Олена.

– Ну, помиритись хотіла. Не права була, – сказала Ірина Петрівна. – Мабуть і справді, зовсім погані твої справи були, коли ти в цю глухомань поперла. Та ще й практично до сторонньої людини. Зайшла до тебе, а там чужі люди. Кажуть, не знаємо нічого: квартиру винаймаємо, господиня десь за містом живе. Отут я й здогадалася, що ти до свекра поїхала.

– Не варто було тобі приїжджати, – Олена подивилася матері у вічі. – Адже ми з тобою не сварилися. Просто я і Сергій виявилися тобі не потрібні. Любити не змусиш, на що ж ображатись?

– А йому, мабуть, ви потрібні?! – Ірина Петрівна кивнула у бік будинку.

– Потрібні, як виявилось. І він нам потрібний. А ти, мамо, їдь додому. Запрошувати до нашого «сараю» я тебе не буду. Нема чого. Я ось що думаю, тебе просто черговий чоловік покинув. Тому ти й згадала про мене та Сергійка. Вирішила знову пограти у зразково-показову матір. Даремно. Краще знайди собі нового чоловіка. Це в тебе чудово виходить. Прощавай.

Олена розвернулася і пішла до хати.

А Ірина Петрівна вирушила додому.

– І як вона здогадалася, що я знову одна? На лобі в мене це, чи що, написано? – думала вона.

Справді, черговий чоловік Геннадій тиждень тому покинув її після гучної сварки.

– Стара ти, Іро, і душа в тебе прогнила. Ти ж тільки себе й любиш! – сказав він у серцях на прощання. – Ніхто з такою жінкою не житиме. Так і не стане тебе на самоті!

І як у воду дивився… Але це вже зовсім інша історія.