Коли почалося повномасштабне вторгнення, тернополянин Валерій Гинда повернувся з-за кордону. У вересні вступив до підрозділу “Гонор” у складі батальйону “Вовки Да Вінчі”. Швидко опанував військову справу, ставши вправним кулеметником. Боєць поліг 23 березня 2023-го на Донеччині

У школі Валерій найбільше любив історію та фізкультуру. Від 10 років займався греко-римською боротьбою, згодом захопився мішаними бойовими мистецтвами. Мав завжди і всюди багато друзів.

“Хоч би куди він приходив, одразу опинявся у центрі уваги. І не робив для цього нічого особливого. Просто всі навколо відчували, що він — лідер, душа будь-якої компанії”, — каже друг дитинства Владислав Панчук.

Після школи Валерій навчався на факультеті економіки та управління Західноукраїнського національного університету. За фахом не працював. Фізично сильний та спортивно підготовлений юнак був охоронцем у різних закладах.

Перед великою війною Валерій Гинда поїхав за кордон на заробітки. Але повернувся, щоб воювати. І відомстити ворогам за свого тренера, який загинув у перші дні повномасштабного вторгнення. Сказав матері, що “мусить захищати Україну, бо інакше не зможе жити й дивитися у вічі іншим”. Він пішов до військкомату. Але до армії його брати не хотіли, бо на той час мав лише 24 роки. Потай від матері Валерій став подавати документи в добровольчі батальйони, попередньо купив собі все потрібне військове спорядження. І зрештою потрапив у спецпідрозділ “Гонор”.

Тернополянин дуже любив тварин. На війні завжди носив із собою трохи корму — ану ж побачить якогось голодного чотирилапого. “Син з дитинства просив, щоб купили йому собаку. Та, скажу щиро, я не дуже хотіла, бо тварина — це велика відповідальність, — розповідає пані Тетяна, мати воїна. — А у Валерчика були навчання, тренування, друзі”. Та хлопець схитрував. Домовився з друзями, що ті подарують йому на 16-річчя собаку. Так у Гиндів з’явилася пітбулька Берта, якій тепер дев’ять років. За словами матері, син також захоплювався машинами, любив швидкісну їзду. Згодом ці вміння добре кермувати не раз стали хлопцеві у пригоді.

22 березня Валерій зателефонував матері. Коротко повідомив, що був на виїзді, що втомлений і йде відпочивати. “Бережи себе, сину”, — сказала пані Тетяна. Наступного дня боєць разом із побратимами обороняв останню дорогу на Бахмут. “Десять молодих хлопців тримали “дорогу життя” та стояли проти 50 “вагнерівців”, — з сумом мовить далі мати воїна. — У бою Валерій як кулеметник прикрив побратимів, щоб ті змогли відійти. А сам загинув, діставши смертельні поранення під час ворожого артобстрілу”.

Поховали мужнього воїна на Алеї Героїв у Тернополі. Валерія Гинду нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Родина бійця зареєструвала петицію з проханням надати йому звання Героя України (посмертно).

…Коли Валерія не стало, собака Берта часто дивилася на його фото і… плакала. Кілька днів відмовлялася від їжі і води. Та, на щастя, “віджила” і тепер проводить багато часу з другом загиблого господаря. “Кажуть, що пітбулі агресивні. Та це не про Валерину собаку, — зауважує Владислав Панчук. — Берта — добра, вона — частинка мого друга. Валерій її сильно любив