Лише три роки, як Віра почала жити спокійно. Свою моральну та фінансову свободу молода жінка вигризала буквально зубами.

З близькими родичами, матір’ю та молодшим братом довелося різко обмежити контакти.

Віра хотіла, щоб їй дозволили самій будувати свою долю. За великим рахунком, Валерії Романівні від старшої дочки нічого, окрім грошей, і не треба було.

Усі кошти, які жінці вдавалося випросити чи витребувати, йшли на коханого Льошу – двадцятип’ятирічного безробітного трутня.

Любила сина Валерія Романівна без пам’яті, для неї Льоша був світлом у віконці. Щоб той не зробив, жінка завжди знаходила виправдання.

Віра, коли ще жила в батьківській квартирі, намагалася якось протверезити матір:

– Я працюю з шістнадцяти років, сама себе забезпечую, примудряюсь ще й тобі грошей підкидати. Олексію – двадцять два, у нього навіть освіти немає!

Вступав двічі до коледжу, і що? В обох провчився загалом півроку, потім його з ганьбою вигнали за прогули! Ти взагалі збираєшся якось його від своєї спідниці відривати?

– Віра, – одразу ж присікала подібні розмови Валерія Романівна, – не смій так говорити про молодшого брата! Я тобі забороняю! Льошеньку відрахували не з його вини.

Він, мій хлопчик, просто відмовився платити нахабним викладачам гроші за складання іспитів, він хотів вчитися власним розумом!

– Мам, – відповіла Віра, – ти взагалі себе чуєш? Які гроші за іспити, коли він три місяці у кожній установі відучився?

Вигнали його звідти за прогули, він був від сили двічі-тричі на парах! Я ж їздила, узнавала.

– І все одно я залишусь при своїй думці, – наполегливо твердила Валерія Романівна, – а роботу Льошенька обов’язково знайде, усьому свій час. Просто не хоче мій хлопчик за копійки старатися.

– Ну звичайно, – єхидничала Віра, – його ж, ледаря без освіти, одразу посада директора чекає.

Як тільки він начальником стане, скажи мені, будь ласка. Я це діло добре відзначу!
Коли Віра почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком і зібралася до нього переїжджати, Валерія Романівна закотила дочці скандал:

– Це що ж, ти кидаєш нас? – кричала жінка. – А як же ми будемо жити? На що, Віро?

– На гроші, які заробить Льоша, – спокійно відповіла дівчина, – ти що думаєш, я до кінця своїх днів його утримуватиму?

Все, мамо, безкоштовна годівниця закрита! Ми з Федьком вирішили розписатися і створити, так би мовити, окремий осередок суспільства.

Тепер, мамо, у мене зовсім інші турботи. І ти теж припиняй тягнути на своїй шиї цю зухвалу фізіономію. Він нічого не навчиться, якщо ти не перестанеш його опікувати, як маленького хлопчика!

Віра з’їхала, вийшла заміж, народила дитину, а ситуація у матері так і не змінилася.

Роки йшли, Альоша дорослішав, гладшав на безкоштовних харчах, а на роботу влаштовуватися так і не збирався. Зате, мабуть, від нудьги зв’язався з поганою компанією і враз підкинув матері проблем.

Валерія Романівна знала, що її зять працює у правоохоронних органах. Практично кожних вихідних заплакана жінка вдавалася до дочки, падала Федорові в ноги і просила:

– Феденько, будь ласка, допоможи! Льошеньку поліція забрала, він вітрину в магазині розбив! Федьку, я знаю, ти можеш витягти мого синочка. Якщо гроші потрібні, ти скажи, я дам!

І тут же при зяті зверталася до дочки:

– Вір, ти ж у біді нас не залишиш? Підкинеш грошенят? Бо в мене від зарплати нічого не залишилося!

Федір неодноразово витягав Олексія з різних колотнеч, а потім йому набридло.

Коли вкотре Валерія Романівна прийшла до них у квартиру і почала просити про допомогу, чоловік твердо заявив:

– Вибачте мене, Валеріє Романівно, але більше я вам допомагати не буду. На мене у відділі вже косо дивляться! Я і сам себе підставляю, і колег підводжу. Нехай Льошка відповідає за свої вчинки. Невже його нічому життя не вчить?

– Але як, Федю? – розгублено заморгала Валерія Романівна. – Як це? Ти мені відмовляєш? А що я робити, по-твоєму, маю? Дозволити, щоб мого улюбленого синочка посадили?

– Не можу нічого зробити, Валерія Романова. На вашому місці я б відлупцював як слід Альошку та й відправив би куди подалі! Дивишся, в’язниця б з нього людину зробила!

Валерія Романівна відчайдушно намагалася змінити долю сина – вона кілька разів брала у Віри гроші нібито у борг на благу мету:

– Ти знаєш, Вірочка, – щебетала мати, – Льошенька вирішив за розум взятися! Так! Сказав, що хоче стати… Забула це слово… Програміст!

– Програмістом, мамо, – поправила Віра, – ну що ж, похвально. Хороша професія. Ти подзвонила похвалитися?

– І це також. Але не зовсім. Льошенька хоче курс навчальний придбати, а в мене грошей на нього немає. Чи не могла б ти мені 20 тисяч позичити? Як тільки Льоша заробляти почне, ми тобі одразу борг віддамо! Обіцяю!

Витративши загалом сто 70 тисяч на «освіту» брата, Віра вирішила більше матері грошей не давати. Зрештою, ці суми вона відриває від сім’ї та від своєї дитини.

Валерія Романівна, отримавши від дочки відмову, на неї образилася і на якийсь час перестала дзвонити.

Віра навіть зраділа: невже тепер вона заживе спокійно?

Пізніше виявилося, що сподівалася на тихе щастя дарма.

Валерія Романівна зателефонувала дочці вночі.

Віра спочатку трубку брати не хотіла, але потім вирішила, що так пізно мати дарма її турбувати не буде.

– Вірочка, – зашепотіла Валерія Романівна, – я тебе розбудила? Вибач! Вірочка, у мене до тебе велике прохання. Скажи будь ласка, що сьогодні Льоша з раннього ранку до дванадцятої ночі був у тебе, допомагав по дому.

– Мам, ти сама в це віриш? – посміхнулася Віра. – Щоб Льоша та мені чимось допоміг? Він лише вимагати вміє!

– Вірочка, це питання життя і свободи. Завтра тобі подзвонить слідчий і запросить на допит. Я тебе дуже прошу зробити так, як сказала!

Віра злякалася:

– А що сталося? Чому мене мають викликати на допит?

– Розумієш… – зам’ялася Валерія Романівна, – ти ж чудово знаєш, що Льошенька зв’язався з поганою компанією, його друзі постійно втягують у якісь неприємності.

Сьогодні Льоша із трьома знайомими випивав у якомусь кафе і там щось сталося. Я подробиць не знаю.

Загалом, вони посварилися з якимсь хлопцем…

– Мам, говори до ладу! Що означає «посварився»?

– У лікарні він зараз, у комі. У тяжкому стані. Мені потрібно, Вірочка, щоб ти підтвердила алібі Льоші. Його посадять, ти розумієш?

– Мамо, – закричала Віра так, що Федір від переляку підскочив, – ну скільки можна? Твій коханий Льошенька людину покалічив, тобі це не сигнал?

Як довго ти збираєшся прикривати його, вибач, п’яту точку?

Кинувши слухавку, Віру важко зітхнула. Федір, що остаточно прокинувся, запитав:

– Що, догрався? Знову вліз у халепу? Що накоїв?

– Мати каже, що він зчепився з кимось. Хлопець цей до лікарні у тяжкому стані потрапив.

Федір подзвонив колегам і все довідався.

Приголомшеній дружині чоловік розповів:

– А, Віро, подробиці тобі озвучувати не стану, боюся, психіка твоя не витримає.

Хлопець постраждалий зараз дійсно на межі життя і дивиться балансує.

Не здумай йти до слідчого і якесь там вигадане алібі підтверджувати! За лжесвідчення теж термін дають.

І взагалі, Віро, я вважаю, що твій брат заслуговує на покарання! Він зовсім озвірів, все, що в ньому було людське, розгубив!

А якщо пощастить, в’язниця його життя навчить. Можливо, після відсидки він зміниться.

Віра не спала всю ніч: з одного боку, маму їй було шкода, вона чудово розуміла, що мама дуже важко переживатиме розрив із улюбленим сином. А з іншого боку…

Якщо вона піде у матері на поводу, то скільки Льоша, який уникнув покарання, покалічить людей?

Слідчий справді зателефонував уранці і запросив Віру до себе на розмову.

Правоохоронцю жінка повідомила правду:

– Я зараз у декретній відпустці і весь день сиджу вдома. Була я там одна, брата в мене не було. Я взагалі востаннє його бачила півтора місяця місяця тому.

– Та я чудово знаю, що Олексій мені збрехав. Його спільники вже давно зізнання дали, доказів зібрано достатньо, щоб його провину довести.

– Скажіть, що йому загрожує? – Запитала Віра.

– Це суд вирішить. Ви знаєте, я вісімнадцять років уже працюю в органах і з такою жорстокістю стикаюся вперше!

Ви вже вибачте, але мені дуже хочеться, щоб вашого брата суд покарав. Дай Боже, щоб чоловік вижив.

Він просто опинився біля цього кафе в невідповідний час – йшов з роботи додому до дружини та трьох дітей.

Валерія Романівна, коли дізналася про те, що Віра прикривати Олексія не стала, дочку прокляла:

– Та краще б я тебе не народжувала! – Кричала в сказі жінка, – чужого мужика вона пошкодувала, а рідному братові долю загробила!

Та начхати мені на цих трьох дітей, зрозуміла? І на постраждалого начхати, мене його доля не турбує! Головне – врятувати Льошеньку!

Від тебе залежало життя брата, і ти його навмисно загробила! Та нехай твоя дитина за цей гріх все життя відповідає!

Я тобі бажаю випробувати те саме, що зараз відчуваю я! Забудь про те, що маєш матір. Ненавиджу, будь ти проклята!

Олексія посадили, Валерія Романівна регулярно гасає до улюбленого синочка на побачення і тягає туди величезні сумки.

З дочкою жінка не спілкується, а Віра про це не дуже й шкодує.

Мати зробила свій вибір, тим самим звільнивши її від величезної кількості проблем.

Віра вважає, що вчинила правильно, совість її за це не мучить.

Джерело