Валя стояла біля плити і роздратовано помішувала макарони в каструлі.

-Ігорю, це не може тривати вічно! – казала вона чоловікові. – Це ж не наша дитина. Ну сам подумай! Що за ситуація така?

Ігор сів за стіл і важко зітхнув.

-Та розумію я, Валю! – сказав він. – Але що ж нам робити? На вулицю виставити, чи що? І мама каже…

-А вже мама твоя, вибач мене, найбільше в цьому винна Через неї все!

Ігор вже й не знав, що далі робити.

Саме свекруха, Олена Марківна, порадила сестрі Ігоря, Діані, розлучитися зі своїм чоловіком. Чоловік, звичайно, був ще той. Дружина вагітна ходила, а він гуляв, та ще й гульбанив.

Куди дивилася Діана, коли одружувалася – невідомо. Валя тоді ще не була знайома з Ігорем і не знала, що там діялося у них у сім’ї. Видно, закохалася Діана, а потім, як завжди, «очі відкрилися», ну, чи мама допомогла їй їй відкрити.

Словом розлучилася Діана, потім народила дитину вже, будучи одна. Чоловік її, колишній, так і не поцікавився, хто там народився і чи взагалі народився, а Діана, кілька років просумувавши на самоті, кинулася ревно влаштовувати своє особисте життя.

Малюк, звичайно, їй у цій справі заважав, і почала вона його давати матері. Олена Марківна спочатку допомагала дочці, а потім комусь із них на думку спала цікава ідея відправити хлопчика, якому на той час уже виповнилося шість років, у гості до Ігоря та Валі. Усього на два тижні. Племінник же ж! Тим більше, своїх дітей у них немає поки. Не завадить!

Два тижні затяглися на три місяці. Малюк Миколка дуже сумував за матір’ю. Було шкода дивитися, як він раз у раз дивився у вікно і чекав Діану.

Мама навідувалася. Спершу часто. Потім рідше. І завжди на бігу, на скаку. Поцілує малюка в маківку, обійме й біжить. Він, тільки-но, почне їй розповідати про свої нехитрі новини, а вона вже взувається.

Діані не до нього, вона зустріла своє кохання. Чоловік солідний, трохи старший за неї, діловий, серйозний. Він завжди чекав її в машині, тому вона й поспішала. Сам він ніколи не піднімався у квартиру Ігоря та Валі, а навіщо? Дитина ця його не цікавила, та й воно зрозуміло. А взагалі він завжди був дуже зайнятий. Працював у сусідньому місті, на дорогу в нього йшла купа часу. Вставав рано, приїжджав пізно. Діана закохалася в нього дуже сильно, тому й зовсім забула про дитину.

Олена Марківна була рада такому перспективному нареченому, дуже рада. Вони вже познайомилися з ним і потоваришували. Заможний, шанобливий, позитивний у всіх сенсах. Якось треба було його одружити з Діаною, тому і вирішено було, хоча б на якийсь час, побути без малюка, а потім, як вже вийде. Ось і привезли вони під Миколку Валі й Ігорю.

Валя тимчасово не працювала. Точніше вона працювала вдома, на комп’ютері, а з тієї роботи, на яку ще недавно їздила, Валя звільнилася. Поки що нічого не знайшла і сиділа вдома. Ось так все і сталося. Мабуть, свекруха і вирішила, що вона може з племінником посидіти, раз робити їй все одно нічого.

Так і сиділи три місяці. Микола уже листівки Валі почав малювати, а не Діані. І на день народження йому Валя з Ігорем подарунок купили. А Діана примчала зі своїм супер зайнятим нареченим, привезли тортик, посиділи півгодини та знову поїхали. Валя тільки було хотіла завести неприємну розмову, як вони пішли. Чоловік, Ігор, зайняв вичікувальну позицію: може якось саме пройде.

-Йому що? – розмірковувала Валя. – Прийшов з роботи, Микола уже лягає спати. Іде – ще спить.

-Він же в садок ходить! Що ти вже так втомилася? – спитав він якось у Валі.

-Слухай, річ не в цьому. Ти що зовсім нічого не розумієш? Це не наша дитина! З якого дива він мені, як рідний став? – Валя зачинила двері в кухні, щоб не розбудити Миколу й продовжила:

-Він росте, починає огризатися. Щойно заявив, що я йому не мати і нічого вказувати! Це взагалі вже якось не зрозумій що… І всім все рівно, виходить! Я крайня. То я тобі ось що скажу, Ігорю. Я вагітна. Все. У нас скоро буде своя дитина.

-Ти… Що? – Ігор ніяково сів від подиву на кухонний стілець.

-Що чув. А що? Це неможливо? Усім можна, а мені не можна?

-Валю, не заводься… Можна, звичайно, – примирливо сказав Ігор і почухав потилицю. – Просто несподівано якось.

-Ти мене дивуєш, – посміхнулася Валя. – Ми ж планували начебто забув?

-Так… Але… Все якось не виходило наче…

-А тепер вийшло, – рішуче промовила Валя.

Через два тижні Валя зрозуміла що – ні, не вийшло. Натомість малюка Ігор за цей час відвіз своїй матері, тим більше, що вона якраз вийшла на пенсію. І тепер їй стало нічого робити, як сказала Валя.

Перед цим вона цілий тиждень розмовляла із чоловіком, переконувала.

Хоч свекруха і переказувала їм гроші на Миколу, Валя завжди дивувалася – чому не Діана, і фінансово їм було не важко виховувати племінника, але все-таки Валя змогла переконати Ігоря, що так не може продовжуватись вічно і треба щось вирішувати. Вона говорила, що скоро їй не можна буде піднімати важке і взагалі напружуватися, словом, все, досить, мовляв, на ній їздити.

А малюк Миколка тим часом мав піти у перший клас. Добре, що Валя з ним трохи займалася, і він уже дещо знав і вмів. Діана навряд чи стала б морочитися. Хоча при своїх доходах і допомозі нареченого, могла б влаштувати малюка кудись для підготовки до школи.

-Ну… Це тепер їхні турботи, – думала Валя.

Однак сама вона дуже прив’язалася до Миколки. Вона намагалася бути хорошою “мамою”. Спочатку, звичайно, злилася, а потім почала «прикипати» до малюка. Так, він часом пустував і був примхливим, але в основному ріс цілком позитивною дитиною. І як було шкода, що батькам до нього зовсім не було діла!

-Нічого не допомагає. Нічого. Сказали мало шансів, – сказала Валя і тихо заплакала.

-Ну, кохана, ну, не плач.., сказав Ігор, обійнявши дружину за плечі.

Невдача йшла за невдачею. Валя ніяк не могла завагітніти. Діана вийшла заміж за свого “бойфренда”, але Микола продовжував жити з бабусею. Він пішов у перший клас, вчився посередньо. Олена Марківна не могла за ним устежити, він ставав зовсім некерованим, часто сварився з однокласниками. Олена Марківна знову звернулася по допомогу до Валі.

-При тобі він такий не був. Валю, дівчинко моя, хай побуде в тебе, хоч трохи! Може, краще слухатиметься. Мабуть, я його зовсім розбалувала, – просила свекруха.

-А Діана? – справедливо запитала Валя.

-Ох… Діана… Діана моя – мати негідна виявилася, – видихнула Олена Марківна. – Тільки гуляє, більше нічого. Навіть зізналася мені якось, що, мовляв, краще б не було Миколки зовсім, навіщо він їй про минуле нагадує? Я вже й сварилася на неї, та що з того? Вона доросла, мусить сама розуміти, а ні. І чоловікові її новому, звичайно не потрібен чужий синок. Він про свою дитину мріє. А Діанка хитрує, мабуть, не хоче, обманює його. Як би ще не розлучилися. Довго він терпітиме? Хто його зна?

Подумала-подумала Валя та й погодилася. Пожаліла Миколку: що ж за життя у хлопчика, що з таких років нікому не потрібний виявився!

І правда. Малюка ніби підмінили: він став слухнянішим, спокійнішим. У школу було його далеко водити, от ідуть вони з Валею, що туди, що назад, він із нею ділиться, все розповідає про свої справи, радиться.

Валя слухає, не зупиняє, радить як бути, сміються, регочуть. І секрети у них свої були багато всього. А одного разу обійняв її Микола і зізнався, що вона і є його справжня мама.

І любить він її найбільше. І мріє завжди жити з нею та дядьком Ігорем. А бабуся не така, хоч і хороша, але не така. Валя прямо заплакала. Микола навіть здивувався, не чекав такої реакції. А Валя плакала за своє. Що не може народити. Про те, що у тих, хто має дітей, цього не цінують і не потрібні їм вони, а у того, хто мріє про дітей, їх немає, і не передбачається…

Так і став Микола жити у Валі та Ігоря. Подружжя змирилося з тим, що своєї дитини у них не буде, хоч і не полишали надії. Що вдієш, якщо така Діана негідна мати вийшла? Та й дружина негідна, схоже, теж із неї вийшла. Той другий чоловік подав на розлучення, і вона залишилася знову одна. Знову почала активний пошук супутника життя. І знову Микола їй не потрібен став, втім, як завжди…

-Мамо! Обіцяй, що буде братик! Я вже хочу з ним гратися, – усміхнувся Миколка.

-Микольцю, я не знаю, він ще маленький, поки не видно, хто буде! – усміхалася щаслива Валя.

Вона все-таки завагітніла і тепер ходила, наче кришталева ваза, побоюючись усього на світі і навіть боячись повірити у своє щастя. Ігор теж був дуже радий і ходив неймовірно гордий.

Микола радів і вгадував, хто ж буде. Він уже вирішив, що якщо сестричка, то все одно з нею можна буде в машинки гратися, і в хованки, тому не важливо. Тільки Олена Марківна турбувалася. Вона переживала, що коли народиться малюк, то Микола стане синові і невістці непотрібний.

Але вона даремно переживала. Подружжя оформило документи і за ті три роки, що хлопчик жив у них, дуже полюбили його, передусім Валя.

-Миколі неймовірно пощастило з прийомними батьками, – вважала Олена Марківна.

Вона тільки сумувала про те, що дочка її виявилася такою недолугою, яка так і не змогла завести сім’ю, яка мала дитину, та не мала материнських почуттів, щоб любити її.

-І де ж я її прогледіла? – тільки й дивувалася Олена Марківна.

Джерело