Мій чоловік на пенсії, а поводиться, як підліток, їй Богу. Але я відчуваю себе занадто старою для розлучення і нового життя.

Мене давно не влаштовує мій чоловік Любомир. Він дбає тільки про друзів і “ганделик”, він ходить додому тільки спати…

Мій Любомир колись був чудовим чоловіком і батьком. Він умів заробляти гроші, збудував хату, і ще гарно доглядав за мною.

Недарма у нас троє синів і одна дочка. Він допоміг кожному з дітей отримати свій дах над головою. Але на пенсії він дуже змінився…

Хоча Любомир все життя любив працювати, він все одно з нетерпінням чекав на пенсію. Він завжди казав, що на старості зможе нарешті відпочити, читати книги і дивитись фільми.

Мені хотілося головним чином спокою на пенсії. Після чотирьох дітей і досить напруженої роботи я очікувала, що зможу відпочивати, відвідувати онуків і турбуватися про нашу з чоловіком старість.

Дещо з цього для мене збулося, але я точно не маю спокою.

Щойно Любомир отримав пенсійне посвідчення, то закинув книжки та фільми на “останню поличку”. Якось день за днем він почав з друзями, свого віку, ходити на “пінне”. Спочатку це було раз на тиждень, потім частіше, а останнім часом він туди ходить чуть не кожного дня.

Можливо, я була б не проти, якби він посидів у забігайлівці, побалакав з друзями і повернувся додому в гарному настрої. Але оскільки він все життя вів здоровий спосіб життя, то не дуже до “цього діла” звик.

Зазвичай він приходить сам, але іноді друзям доводиться буквально приводити його. Нещодавно він порозкидав квіти перед нашим будинком, потім впав у них і заснув.

Це точно не те, як я уявляла пенсію. Я не хочу піклуватися про чоловіка, який так і не навчився жити і відповідати за свої вчинки.

Я вже заборонила йому входити в нашу спальню, бо він, як прийде з “ганделику”, навіть не приймає душ, а десь згортається калачиком і спить. Іноді він навіть не роздягається, а про запах взагалі мовчу…

Тож чоловік, який усе своє життя міг бути зразком для наслідування для інших, тепер став не знати ким. Він просто поводиться як дикий звір.

– Залиш мене! Я нарешті починаю жити!, – сказав мені Любомир, коли я намагалася з ним поговорити, що так не правильно.

Він не хоче чути, що я думаю про його спосіб життя, про те, як самотньо я почуваюся вдома, і що мені це просто не подобається.

Любомир навіть від рідних дітей відсторонився. Він бачить лише своїх сумнівних друзів і “пінне”. Він зірвався з ланцюга, і мене це лякає.

Але що мені з цим робити? Я можу покинути його і переїхати, наприклад, до дочки, але це лише тимчасове рішення.

Я не наважуюся зробити щось більше. За рік мені буде шістдесят два. Це багато років, щоб розлучитися.

Я не можу уявити, щоб почати щось спочатку. Мені лишається сподіватися, що мій чоловік отямиться і почне насолоджуватися пенсією іншим способом, поки йому дозволяє його здоров’я!

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.

Джерело