Денис прискіпливо поправив краватку, провів пальцями по бездоганно підстрижених скронях, трохи покрутив головою, перевіряючи, чи не туго він затягнув вузол.

Гарний флакон парфуму, який подарувала йому Оксана на чергову річницю їхнього весілля, нарешті дочекався свого часу – Денис обережно випустив ароматну хмару у бік вуха.

– Ммммм! Не погано! Дуже приємний запах.

Денис тоді прийняв подарунок дружини зі скептичним настроєм – навряд чи він колись користуватиметься цією туалетною водою. Від чоловіка має пахнути чоловіком, а не парфумерною фабрикою.

Але запах виявився таким… чоловічим! Даремно він не користувався ним раніше.

Сьогодні особливий випадок.

Денис йде не просто на роботу – він тепер керівник цілого відділу. Вчора директор скликав усіх своїх заступників та начальників відділів, представив Дениса як їхнього нового колегу.

Денис довго йшов до цього. Він дуже хотів зробити кар’єру – і ось воно, нове, круте життя!

Вони з Оксаною вчора навіть влаштували з цієї нагоди романтичну вечерю – дружина запекла чудово смачну курку у фользі, приготувала салат з авокадо, нарізала тонкими скибочками рожеву буженину.

Ситна вечеря та часті тости за вдале призначення зробили свою справу – Денис завалився спати о дев’ятій вечора.

Вранці він прокинувся, але Оксана встала раніше за нього і встигла не тільки приготувати смачний сніданок, а й поставити на тумбочку поруч із його подушкою склянку води.

– Не дружина, а золото, – подумав Денис, спустошивши склянку і відкидаючись на подушку.

Діна підготувала костюм, сорочку, краватку і навіть нові шкарпетки. І флакон з парфумом поставила на видне місце.

Все передбачила його розумна дружина!

Денис щасливо зітхнув і вирушив у нове життя, на нову посаду.

Через кілька місяців…

Вечеря давно охолола, а Оксана вже звично заварила для себе трав’яний чай. Вона дуже не любила вечеряти наодинці, а тому завжди чекала чоловіка з роботи.

Денису часто доводилося затримуватись, бо посада зобов’язувала.

Хороша посада, як виявилося, це не лише круто. І не лише прибутково.

Це ще й велика відповідальність.

Йому пощастило, що Оксана виявилася чудовою дружиною, терплячою та не скандальною. На затримки чоловіка на роботі вона реагувала нормально.

– Треба – отже, треба, – думала жінка.

Денис дуже цінував таке розуміння дружини. Це справді дорогого коштувало.

…Клацнув замок вхідних дверей. Денис прийшов!

Оксана зустріла чоловіка, допомогла повісити пальто, струсила невидимі порошинки з його рукава.

– Оксана, я так зголоднів!

– Зараз розігрію, – усміхнулася дружина. – Твій улюблений гуляш із картоплею та салат із редискою приготувала.

За пізньою вечерею вони розмовляли, ділилися новинами, враженнями. Денис нарікав, що у фірми буде аудиторська перевірка, треба підготувати документацію.

– Ще пізніше приходитимеш?

Денис похитав головою – він і сам не знав, як воно буде. Керувати – не пісні співати…

Потім, перед тим як заснути, Денис раптом подумав, що він безмірно щасливий… Щастя – це коли на тебе чекають вдома. Ще б їм дітей народжувати якомога більше – щоб щастя помножити.

Оксана ж засинала з іншими думками. Вона вже зневірилася колись завагітніти. І розуміла, що рано чи пізно чоловікові набридне їхнє усамітнення. Він захоче дітей. А у них нічого не виходить…

Десять років по тому…

– Оксана, де моя краватка? А мої парфуми ти куди поставила?

Денис збирався на роботу в ранковій метушні – йому потрібно було встигнути проїхати пробки і з’явитися на роботу раніше за свого нового заступника.

Оксана ж збирала близнюків Павлика та Вітю до школи, а Соню до дитячого садка. Вона сама відвозила та забирала дітей.

Вони були зразково щасливою родиною. Два роки тому переїхали до заміського будинку, де дітям було краще.

Оксана вже давно стала домогосподаркою, що дуже подобалося Денису.

Йому взагалі дуже подобалося його життя, успішне та щасливе.

А зараз з’явилася можливість прийняти на посаду його заступника, що дозволить трохи видихнути та присвятити сім’ї більше часу.

Денис вдало проїхав “зеленою хвилею” і приїхав в офіс раніше запланованого.

У прийомній сиділа молода жінка, яка побачивши Дениса, що увійшов, встала і простягла руку.

– Доброго ранку, мене звуть Валерія Михайлівна, я ваш новий заступник.

Денис автоматично потиснув прохолодну руку жінки і також відповів:

– У мене й старого не було, тож ви мій перший заступник.

У душі неприємно поворухнулась досада – мати в радниках жінку не входило до його планів. Але з цим треба якось миритися.

– Денисе Сергійовичу, ви введете мене в курс справи?

Голос у Валерії Михайлівни був надзвичайно приємним. Чарівним. Обволікаючим. Хотілося слухати та не зупинятися.

В очах у Дениса потемніло.

– Звичайно, введу, Валеріє Михайлівно.

І весь день він присвятив введенню свого заступника в курс справ.

Спочатку за ранковою кавою, потім за бізнес-ланчем, який плавно перейшов на обід.

Валерія виявилася дуже цікавою співрозмовницею, досить розумною та просунутою у сфері діяльності його фірми, а її голос заворожував.

Вони сиділи в його кабінеті та пили каву, коли задзвонив телефон Дениса.

– Привіт, коханий, – голос дружини наче витяг його з виру, в який він якимось чином потрапив. – Діти позасинали, я п’ю чай, але їсти хочу! Ти скоро?

Оксана так і не навчилася вечеряти без нього.

– Так, люба, скоро буду, – хрипко сказав Денис.

– До дружини? – розчаровано простягла своїм чарівним голосом Валерія.

Денис мовчки зібрав залишки бенкету зі столу, відчинив двері і вказав Валерії на вихід.

– Ну, ну, – навіть уїдливість у її голосі звучала чарівно.

Денис викликав таксі та поїхав додому.

Їсти не хотілося, але порушувати традицію не можна було. Денис вдавав, що з апетитом поїдає салат із бринзою, а сам не міг і шматка проковтнути.

Що це з ним сьогодні таке було?

Наче зачарувала його ця Валерія своїм голосом.

Жодної справи по роботі не зробив. Ось так заступник! Якщо так далі піде, то доведеться замість нього когось шукати!

Завтра треба буде вирішити питання зі звільненням Валерії.

…Але ранком Валерія з’явилася в його кабінеті в модному костюмі та у хмарі дорогих парфумів.

– Доброго ранку, шеф! Готова розпочати роботу.

У Дениса закрутилася голова.

– Валеріє Михайлівно, – рішуче почав він, не звертаючи уваги на підняту в обуренні брову жінки, – я оцінив ваші можливості і зрозумів, що у вашій особі знайшов цінного співробітника. Я йду у відпустку за сімейними обставинами. Мене не буде два тижні. Весь цей час ви замінятимете мене з усіма відповідними повноваженнями.

Він рішуче вийшов із кабінету.

Несподівану відпустку вони провели на морі – купалися, засмагали, гуляли, тинялися магазинчиками.

Діти до ночі засинали. А Денис з Оксаною сиділи на лоджії, милувалися зірками, сміялися, згадували минуле, мріяли…

Голос Валерії звучав у вухах Дениса і був як наслання.

Він дивився на дружину, що набрала трохи зайвого після двох пологів, і мимоволі згадував точену фігурку своєї заступниці.

Йому хотілося стерти свою пам’ять. Забути Валерію, її голос.

Та що він взагалі так вчепився в неї? Ну, побалакали, пообідали. Багато спільних тем, розумна та кмітлива.

І що?

Ось Оксана, така вся рідна, тепла, затишна. Вони стільки разом пережили. А скільки ще переживе!

– Денисе, я хочу сходити до храму, – сказала вранці Оксана. – Сьогодні річниця мого тата…

– Я з тобою!

Він і сам не зрозумів, як це у нього вирвалося.

Дружина здивовано глянула на нього. Але не стала нічого казати.

Вони залишили дітей на аніматора, переконалися, що найближчу годину дітлахам буде не до них, і пішли до найближчої церкви.

І чим ближче вони підходили, тим гірше Денис почував себе.

Біля ганку йому стало зовсім зле, і він попросив дружину не чекати на нього. Сів на лавці і намагався віддихатися.

– У храм не пускають, – промовив чийсь тихий голос.

На лавці поруч із ним присів чоловік у церковному вбранні.

– Вам потрібно подолати це та увійти до храму. Не бійтеся. Ви світла людина, все буде добре. Потрібно лише потерпіти.

Денис дивився на священика і не знав, що йому відповісти. Вставати та йти до церкви не було сил.

– Я не допомагатиму вам, – тим часом продовжив чоловік, – ви повинні самі пройти шлях до входу. І тоді вам стане легше.

Денис відчув, що йому неодмінно треба встати та йти.

І він підвівся…

Коли вони повернулися з відпустки, Денис почував себе переповненим сил.

Він мав намір звільнити Валерію. Ось прямо відразу, без жодних пояснень.

Валерія чекала у його кабінеті. Стіл був завалений паперами та папками, телефони не стихали, у приймальні юрмилися люди.

– Ти дуже довго відпочивав, – гнівно промовила заступниця. – Партнери не бажають укладати угоди без тебе.

Її голос здався йому дуже неприємним. Скрипучим.

– Ви не виправдали моїх очікувань, Валеріє Михайлівно, – суворо сказав Денис.

– Твої очікування були надто примітивними, – проскрипіла Валерія. – Не переживай. Я сама піду.

Весь день Денис розбирався з тим завалом справ, що накопичилися за його відсутності.

Його відволік дзвінок мобільного.

– Коханий, діти давно сплять, я випила весь чай, але дуже хочу їсти. На плиті каструля борщу! Ти скоро?

Денис усміхнувся.

– Вже лечу! Борщ – це те, що мені зараз потрібно, Оксана!

Який же він був щасливий.

– Господи! Дякую тобі за життя, що Ти подарував мені…, -подумав про себе Денис.