Від керма «медеваку» до пульта НРК. Відверта розмова зі штурмовиком про тил, страх, командирів і плани, яких немає

Події України
Колаж Віталія Солоного / АрміяInform

Ці та інші питання кореспондент Армія TV поставив Миколі Зінкевичу з позивним «Макар» з 3 ОШБр, який на власному прикладі встиг показати, що шлях до лідерства — це кров і піт в окопах і бліндажах, в обороні і в наступі, пліч-о-пліч з бійцями свого підрозділу та в постійному розвитку своїх навичок.

Ми зустрілися з ним недалеко від зони виконання бойових завдань і півтори години говорили про війну. Наводимо пряму мову «Макара».

Про початок війни

Я ріс в такому середовищі, мав таке виховання, що для мене не поставало питання, коли почалась війна: йти чи не йти. Відповідь була сама по собі. Було лише питання, куди йти, з ким рухатись і на яку ділянку фронту. Були дзвінки, казали, давай виїдемо за кордон. Але я не вникав в такі розмови, я чітко розумів чого я хочу і де я потрібен. Для мене було би проступком совісті не долучитися до тої проблеми, яка є на даному етапі історії.

Про бойовий шлях

У мене кожного року сфера діяльності змінювалася: у київській кампанії я був піхотинцем, на запорізькому напрямку — водієм на «медеваку». Під час Бахмутської кампанії перевівся у штурмову роту на посаду кулеметника, далі був мехводом, навідником M113. Командиром штурмової групи врешті решт. Найскладніше було в Авдіївці, це не порівняти ні з чим. Зараз відповідаю за цілком новий для нас напрямок — наземні роботизовані комплекси. Воно якраз потребує хорошого піхотного досвіду, розуміння поля бою, тактики і того, як все влаштовано на передньому краї.

Про вибір

Мені завжди було цікаво щось нове розвивати. Ці всі посади, це не було в форматі, що мене примусово поставили, дали наказ. Це був момент вибору. Я міг залишитись і далі в медслужбі працювати, міг залишитись тим самим кулеметником, механіком-водієм. У нас в бригаді ти можеш вибирати те, чим ти хочеш займатися. У мене зараз є багато людей, які не приймають прямої участі на полі бою, але вони максимально корисні для підтримки піхоти, загалом для життєдіяльності батальйону. Ми розуміємо, що від людини, яка не має бажання займатися тим, чи іншим, користі не буде.

Про мотивацію

На самому початку великої війни мотивація була дуже потужна. Я їхав на війну з думкою про те, що я не протягну тут більше двох тижнів. Тим не менше, я зроблю щось корисне і правильне, навіть якщо це приведе мене до смерті. Далі ця мотивація змінилася: чим більш професійнішим я стану, тим довше я проживу на полі бою і загалом на цій війні. І тим більше хороших речей, дій, які призводять до перемоги, я зможу зробити. Після втрати побратимів мотивація змінилася кардинально, і тепер я хочу помститися за цих хлопців.

Про характер війни

Війна постійно змінюється: чи не кожні півроку — інакший стиль, характер, технологічність, можливості ведення як оборонних, так і наступальних дій. Як у нас, так і у противника. ЗСУ дуже швидко розвиваються. У нас з’явилися надводні дрони, власні далекобійні дрони, які б’ють по рф. Але все ж людський ресурс на полі бою буде основним, бо якраз все сконцентровано на тому, щоб ті ж самі FPV, системи скидів, наземні комплекси розвідки, все скориговане на те, щоб знищити піхоту, яка тримає рубежі. Але ми можемо робити все за допомогою технологій, щоб допомагати піхоті робити свою роботу.

Про піхоту

Піхота в будь-якому випадку буде основним фактором на полі бою. Піхота буде завжди найважливішим аргументом, бо якщо там є людина, значить не можна вважати, що це наш рубіж. Замінити повністю людину в окопі роботи не зможуть ніколи. У нас були випадки нещодавно, коли більша частина піхоти противника просто не доходила до наших передніх рубежів лише за рахунок того, що їх максимально знищували скидами та FPV-дронами. З 100% особового складу до переднього краю доходило 10%. Це вже спрощує піхоті максимально її роботу. В неї вже менший наплив ударів на її позиції і їй простіше робити свою роботу.

Про побратимів

70% мого підрозділу складають бійці з досвідом штурмової піхоти. А є молоде поповнення без бойового досвіду, яке якраз компенсовує його. Є молоді хлопці 19-20 років, а є чоловіки, які вже по 30-40 років мають. Але загалом в нас немає вікового бар’єру. Тут не вирішує вік, взагалі. Вирішує твій досвід, твоє вміння діяти, рівень твоєї мотивації. І дуже часто буває, що командир відділення молодий хлопчина, а в нього у підпорядкуванні чоловіки по 45 років. Вони його слухають і роблять те, що він каже. Вважають його своїм командиром і нікого іншого не хочуть.

Про дівчат

В колективах є і дівчата, вони більше на посадах операторів БпЛА, операторів НРК. Але є й інші приклади. Одного разу мені дали піхотний штурмовий підрозділ з прикомандированою групою. Там була дівчина, яка до того ні разу не була в бою. А я раніше ніколи з дівчатами не тримав оборону і не ходив у штурми. І хлопці критично до неї були налаштовані. Але буквально через день-два всі в шоці були, бо вона копала окопи краще за всіх, несла нічне бойове чергування краще за всіх, виконувала задачі краще за всіх.

А пізніше, уже у своєму батальйоні, під час штурму ця дівчина залишилась одна на позиції, сама тримала оборону. Коли прийшло підкріплення, вона керувала групою, яку їй дали. Це в неї був третій чи четвертий бойовий вихід. Це показує, що не все залежить на війні від віку і статі. Тут вирішує дисципліна, мотивація і твій внутрішній стержень.

Про командирів

Нам потрібно ставити на ноги новий офіцерський склад — молодих, активних, які прийшли через сучасні бої. Бо те, що ми зараз бачимо на лінії фронту, багато у чому є помилкою командирів. Ми можемо діяти правильно у теперішніх ситуаціях, але для цього треба мати сучасний підхід. В нашій бригаді на командирських посадах є виключно ті люди, які прийшли шлях від піхотинця. Рік чи два тому ти робив свою роботу в окопах, штурмував, оборонявся, а зараз — ти командир взводу, роти, батальйону. В більшості це люди 30-35 років. У нас в батальйоні досить багато молодих командирів груп, яким 18-20 років, і вони дуже круто проявляються на полі бою як командири.

Про лідерство

Лідер загалом дуже сильно впливає на колектив. Може бути таке, що група не вмотивована. Але якщо командир вміє класно подати інформацію, класно навчити, показати людям, що вони йому важливі, він готовий йти з ними до останнього, і що йому дійсно важливо, що вони вміють, чи вони цього навчилися, то тоді у групи з’являється мотивація.

Вони розуміють, що їх не збирається ніхто кидати просто так. І вони готові працювати. Недавно я віддав дуже потужного класного командира відділення туди, де він буде ще більше рости і розвиватися. Він пішов на вищу за мою посаду, по суті, але я бачу що це корисно для всіх було.

Про цивільних

Цивільні не до кінця розуміють, що тут відбувається. В їх очах все виглядає так, що людину запхали в «бус» і одразу повезли на війну. У людей немає розуміння, що таке фронт, що таке фронтові міста, як облаштований принцип роботи у війську, що тут не всі воюють на передовій. Людям треба більше доносити, як влаштована армія. Коли вони будуть розуміти це і знати, який функціонал їх чекає на службі, то кількість людей, які будуть добровільно йти до війська, виросте.

Про тил

Тил і фронт це різні світи, звісно, так завжди було. Але я став помічати, що коли бачуся зі знайомим, друзями в тилу, у них з’являється якийсь певний страх спілкування, певний страх розмови, бо вони не знають про що можна спілкуватися. І це дуже сильно відчувається. Мене не бісять люди в тилу, мене бісять люди, які нічого не роблять для перемоги. Коли друзі питають: «Ну, а що нам робити?». Я кажу: просто кожен ранок, коли ти просинаєшся, став собі запитання. Став собі ціль і задачу щось зробити для країни. Я б хотів, щоб цивільні зрозуміли: ми тут в тилу можемо жити спокійно лише тому, що там є хтось, хто тримає оборону, хто вночі загинув за те, щоб я міг прожити цей день.

Про підготовку

Цивільним я б радив готуватися. Медицину вивчити хоча б мінімально. Тактику. Ми якось не думали про це. В країні є багато можливостей для цього. Коли ти до чогось готовий, ти більш впевненіше себе почуваєш. У нас є тестовий тиждень штурмовика, є крута школа FPV. Приходьте хоча б поговорити з військовими просто. Крім БЗВП, у нас є ще підготовка на рівні бригади, батальйону, підрозділу. Коли людина потрапляє до мене, вона має час, що влитися в колектив, звикнути. Якщо я бачу, що людина не готова, вона на поле бою не піде. Людина має бути підготовлена, і я ніколи не можу вимагати від людини того, чого я не навчив її сам.

Про страх

Він був, є і буде завжди. Не боїться тільки дурень. Під час бойових дій страх зашкалює, але треба вміти його правильно скоригувати і зрозуміти, що на полі бою є тільки ти, ворог і смерть. І от у вас така гра, хто в чий кошик цю смерть закине. І що нічого тобі в той момент не допоможе, крім тебе самого. Тому страх треба ставити на задній план і діяти. Якщо ти віддашся страху, то 100% ти не повернешся з поля бою.

Або загинеш у наступних боях. Треба розуміти, що діяти треба зараз і вже. І від того, як ти будеш діяти, буде все залежати. Коли ти переможеш себе всередині, проламаєш всі ці моменти вагань, тоді, в принципі, ні один виклик тобі не буде страшним.

Про майбутнє

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Фантастичне питання. Дуже часто плани заважають працювати. Планувати будемо тоді, коли все закінчиться. У моїх планах на зараз зробити так, щоб якомога менше батьків плакали за своїми синами, які залишилися назавжди на війні. Бо це найважчий, найболючіший момент — дивитись в очі батькам своїх побратимів, яких вони похоронили. І в цей момент розумієш, що ти готовий віддати все, аби цього всього не було. Я тому раджу всім командирам, якщо ви втрачаєте своїх бійців, то їхати до них на похорони і спілкуватись з їхніми батьками. Це дає потім дуже велику мотивацію ще краще працювати, займатися особовим складом, більш професійно робити все для того, щоб не допускати навіть дрібних помилок на полі бою. Щоб максимально зберегти особовий склад і максимально ефективно виконати бойову задачу.

Залишити відповідь