Я й далі могла б, як зазвичай, говорити про те, що у Галиного Івана вже друга машина, а в Галі нова шуба. Що Олег возить Настю в Карпати, а куми навіть ремонт завершили. А в нас тільки відмовки.

Але цього разу щось мене зачепило в його словах. Наче звичні, але щось у них було не так. Пішла на кухню, бо саме вечерю доготувала. Тут побачила, що кетчупу для заправки немає. Просила Миколу сходити, а він відповів, що йому не треба.

Вимкнула плиту, пішла одягатися. На вулиці холодно, слизько, ледве йду, руки розставила, щоб не впасти, темінь.

І тут несподівана думка: “А тобі це взагалі треба?”

Зупинилася, як укопана. Усвідомила — та я ж і їсти не хочу!

Розвернулася і пішла назад. Причому так круто, що через тиждень свекруха примчала. Вона теж руки розставила, щоб ожеледицю обійти, але ця жінка знала, чого хоче.

— Як це ти дитині (Миколі вже п’ятдесят!) їсти не вариш? Що це за вигадки після стількох років? Ти що собі надумала? Не знаєш, яка твоя робота?

— Мамо, а з чого варити? Грошей на продукти нема.

— Як нема? Та він же тобі всю зарплату віддає!

— Ну, скільки дав, на стільки й купила. У холодильнику ковбаса є, сир є, пельмені куповані. Все є. Готуй сам.

— А ти на що?

— А я, мамо, хочу, щоб мені дали спокій.

Свекруха оніміла, але кинулася на кухню. Поки вона там гриміла, я собі в залі спокійно телефон гортала.

Микола прийшов, а мати його вже налаштувала. Почала голосно розповідати про мене. Мені аж смішно стало: говоріть, я послухаю.

Я давно відкладала свою зарплату. Постійно щось треба: дітям допомогти, онукам подарунки купити, на свята гроші знайти. Завжди все розліталося. Але цього разу я взяла гроші й поїхала з кумою в гори. Ми парилися в чані, їли бограч, бринзу, пили мінеральну воду.

А вдома що я бачу? Сірі вулиці, сіре місто, сірі люди.

Поки я відпочивала, свекруха взялася Миколу годувати, бо ж звик: перше, друге й компот. Але я показала їй фото з відпочинку й розповіла, як там усе прекрасно.

— Так от куди ти гроші витратила? А про чоловіка ти подумала?

— Якщо б йому щось було треба, він би зі мною поїхав. А так сказав, що йому нічого не треба, — відповіла я.

Діти спочатку не могли повірити, що я витратила гроші на себе, а не на них. Але швидко зрозуміли: безкоштовний банк закрився.

Як і безкоштовна їдальня. Я більше не готую те, що любить Микола. Раніше завжди догоджала: перше, друге, десерт, усе свіже. А тепер зварила борщ — їмо три дні. Зробила голубці — так само. Я більше не готова стояти на кухні цілими днями.

Через місяць чоловік не витримав:

— Що відбувається? Я не для того одружився, щоб таке їсти!

— А я не для того заміж виходила, щоб чоловік цілими днями лежав на дивані й почувався королем, отримуючи копійчану зарплату. Не подобається — знаєш, що робити.

Я довгі роки тягнула цей шлюб на собі, усе відкладала, економила, бо “треба”. А тепер я вирішила відпустити. І ви знаєте, не шкодую.

А ви як гадаєте, він зробить правильні висновки?