— Чого розляглася, Олена? Іди котлети смаж.

— Там усе є в холодильнику, тільки розігріти треба, – тихо відповіла Олена і знову взялася за читання.

— Я не зрозумів, ти що? Я ж кажу, що купив котлети. Захотілося мені! Попросив тебе їх посмажити!

— Ти не попросив! У наказовому порядку було сказано, – відповіла Олена і голосно зачинила книжку, яку читала.

Вона відчула, що всередині в неї все буквально закипає. Віднедавна чоловік поводиться просто обурливо. Очевидно, він забув, яким він був два роки тому! І хто йому допоміг, витягнув із болота.

Коли Олена і Володимир познайомилися, то в нього були серйозні проблеми з роботою і грошима, хоча мама хлопця, Тетяна Романівна, стверджувала, що ще трохи, і син прямо злетить в кар’єрному рості, а його дохід зросте до неймовірних розмірів. Але диво все не траплялося.

Через роки Олена вже починала шкодувати про дещо, проте минулого не повернути, такого досвіду і розуму, як зараз, вочевидь, у неї тоді не було, а було велике кохання до красеня хлопця, якому чомусь не щастило.

Олена тоді вирішила, що це не головне! Головне почуття, а вони є і вони справжні і з ними можна через все пройти. А невезіння – річ тимчасова. Усе можна вирішити.

Одружилися.

Тетяна Романівна дуже значну частину витрат на весілля взяла на себе (зняла дочиста всі свої накопичення) – вже дуже їй сподобалася Олена, упускати не хотілося, а хотілося створити сприятливе враження.

Приїхали на весілля Олени батьки, буквально на три години, вони жили в сусідньому місті і були дуже зайняті – у них був свій невеликий бізнес, який вимагав їхньої постійної присутності.

Гроші вони на весілля доньки теж дали, щось додала і сама Олена, яка, незважаючи на досить молодий вік, міцно стояла на ногах і добре заробляла, вочевидь, батьки змогли виховати в ній правильні якості. Ба більше, вони, купивши доньці квартиру на вісімнадцятиріччя, поселили її окремо, щоб вона самостійно навчилася себе забезпечувати.

Дівчина закінчила інститут, знайшла роботу і все в неї склалося. Тільки не було кохання. Однак незабаром вона зустріла Володю і понеслося. Від кохання Олена і втратила голову…

— Володю, я щоразу хочу запитати, для чого ти пішов вчитися на економіста, якщо ненавидиш цифри і взагалі не любиш таку діяльність? Тебе що, силоміць туди тягли? – запитала якось Олена через місяць після весілля. Чоловік, саме прийшовши з роботи, вкотре скаржився їй, як його втомили ці звіти, таблиці та інші документи. І яка низька в нього зарплата.

— Ну… силоміць, звісно, не тягли… А взагалі, мама так веліла. Сказала – йди туди, вступай на економічний, і без роботи ніколи не залишишся. Ну, я й пішов. Навчався начебто не погано, навіть втягнувся, вирішив, що зможу. А потім, коли закінчив, то мама веліла піти в держустанову, щоб соцпакет був, біла зарплата і все таке. Ну, я і пішов. А там, знаєш, туга така, ну просто мухи дохнуть. Не можу я! І не виходить у мене нічого. Премію всім дають, а мені менше за всіх. Начальник постійно лає. Я там, як хлопчик підліток. Відчуваю себе неповноцінним.

— Тому що це не твоє! – палко сказала Олена й обійняла чоловіка. – Треба шукати те, що до душі! І все вийде.

— Казки все це! Скільки людей працюють на ненависній роботі і нормально. Тільки в мене нічого не виходить. Місце там таке. Згубне.

— Ну, йди звідти! – сказала Олена.

— Страшно… Нове завжди страшно починати… Краще вже там як-небудь, – сумно сказав Володя і замовк. Він подумав про те, що мама напевно не схвалить зміну роботи.

Олена цілих два тижні гаряче переконувала чоловіка зважитися змінити роботу. І переконала. Але на новому місці Володя не прижився.

— Знаєш, тільки декорації змінилися, – сказав він. – А все ті самі цифри. Брррр… Ненавиджу!

— А що ти хотів? У тебе ж диплом такий! – сплеснула руками Олена.

— Я хотів… Знаєш, я багато думав і здається зрозумів, що я хотів би. Тільки мама тоді, давно, покрутила пальцем біля скроні і сказала, що це дурниця, пусте. А зараз я бачу, що така діяльність дуже навіть цінується і добре оплачується. І люблю я її, навіть трохи розбираюся. Але освіти ж за нею немає! Ніхто мене на роботу не візьме.

— Буде! – рішуче заявила Олена, стукнувши долонею по столу. – Треба її отримати.

— Ти що? – сторопів чоловік. – Знову вчитися? Друга вища дуже дорого коштує!

— Ні. Не виш. Є ж курси! Ти головне хоч якийсь сертифікат отримай, а далі піде! Якщо ти справді це любиш, усе вийде, ось побачиш!

Тетяна Романівна зателефонувала Олені через три тижні. У паніці.

— Оленко! Він звільнився! Звільнився! – плакала вона в трубку. – Твердить про якісь курси!

Олена здивувалася. Про те, що чоловік звільнився, вона чула вперше, але курси вони з чоловіком уже обговорили і навіть оплатили.

— Олено, привіт! О… ти з мамою розмовляєш, – Володя увійшов до квартири і ступив у кімнату, однак, побачивши Олену з телефоном у руках, позадкував назад до передпокою і став нарочито довго знімати куртку. Він сам хотів сказати Олені про звільнення, але мати, схоже, випередила його.

— Так. Звичайно. Не хвилюйтеся, я з ним обов’язково поговорю, – сказала Олена і перервала розмову.

— Олен, я… Я сам хотів тобі сказати… – почав Володя.

— Я розумію. Ти хочеш повністю віддатися новій справі, присвятивши їй увесь час. У принципі це логічно. Курси курсами, а ще й освоювати все це потрібно вдома за комп’ютером. Коли це робити, якщо цілими днями на роботі? А мама твоя, вибач, не права. Ти вже великий, досить їй вказувати, що тобі робити…

— Оленка, я тебе кохаю, – Володя в пориві почуттів закружляв Олену по кімнаті. – Вибач, що не сказав одразу про те, що від завтра звільняюся…

Цілий рік Володя вчився. Спочатку на одних курсах, потім на інших. Він схоплював буквально на льоту масу інформації і наполегливо відточував майстерність удома на комп’ютері. І йому це дико подобалося.

Потихеньку пішли підробітки. Платили за них поки що копійки, проте вони були, і це вже вселяло надію.

Весь цей час Олена терпляче переносила труднощі. Працювала за двох, оплачувала навчання чоловіка, та плюс ще й спонсорувала придбання доволі потужного комп’ютера для його нової діяльності. Мовчала і не дорікнула жодного разу. І воно того варте було! Ще через деякий час доходи чоловіка, спочатку невпевнено, а потім стрімко, поповзли вгору!

Володя знайшов роботу на неповний робочий день за новою спеціальністю, а вдома працював «у другу зміну», заробляючи навіть більше. Але офіційне місце роботи давало йому спокій і впевненість у завтрашньому дні.

— Та ну… Замовлення можуть бути, можуть не бути, а тут я завжди при ділі, перекантуюся якщо що, – говорив Володя.

Олена його підтримувала. Нарешті вона змогла розслабитися і перестати відчувати на собі тягар відповідальності за утримання їхньої невеликої сім’ї. Вони витримали.

А свекруха, Тетяна Романівна «перевзулася на ходу» і заспівала пісню про геніальність сина, а також про чудовість і прибутковість нової професії, забувши, що саме вона не дала колись ходу задумам сина, змусивши вступати туди, куди він не хотів.

— Мій син, просто геній! – заявляла вона. – Сам зміг навчитися, сам усе освоїв! Адже курси не могли дати йому все! Тут ще талант і завзятість потрібні. І розум незвичайний. А тепер зате як добре!

Олені завжди під час таких розмов ставало прикро: про неї ні слова! Та якби не вона, Володька б так і сидів у тій конторі, животів і не наважився б ні на що! Це вона переконала й надихнула його, оплатила все, це вона утримувала його ці роки, перш ніж він зміг піднятися. А тепер…

Віднедавна Володимир став сильно зазнаватися. Він відчув смак грошей і спочатку став, було, ними смітити, поки Олена не вмовила його відкрити вклад і вести накопичення. Просто Олена злякалася, коли він ледь не просадив солідну суму за один із місяців і йому ледь вистачило грошей до наступної зарплати. Розваги, гаджети, дорога їжа, одяг…

— Слухай, ти обережніше з грошима, не всякий раз так виходити може, – застерегла його Олена.

— Та годі, – махав рукою Володя. – Усе буде добре, якщо ти не “накаркаєш”…

І так у всьому. Він не тільки перестав цінувати і слухати Олену, але ще й знецінював її внесок у сімейний бюджет.

— Та скільки ти там отримуєш? У мене втричі більше виходить! Ось! Я добувач! Я!

Мабуть, це міцно засіло в його голові. «Такий своєрідний пунктик» – здогадалася Олена і вирішила тактовно пропускати повз вуха слова Володимира про “добувача”.

Однак чоловік ставав дедалі нахабнішим. Навіть хамив їй. По дому нічого не робив, раз у раз заявляючи, що він добувач у сім’ї і цього достатньо, і прибирати йому не личило, немов вона зовсім нічого не отримувала, а жила в приживалках.

Олена якось не витримала і висловила йому все. Що вона колись утримувала його й оплачувала те, що зрештою й привело його до такого доходу. На що чоловік заявив, що Олена щойно дорікнула йому шматком хліба. Володя заявив, що розчарований і думав, що вони сім’я, а Олена ось яка виявилася злопам’ятна. Вони сильно посварилися.

Потім помирилися, звичайно ж, але зате випадково з’ясувалася абсолютно обурлива справа.

Олена раптом дізналася, що Володя регулярно величезну суму грошей зі своєї чималої зарплати дає своїм «бідним родичам»: двоюрідній сестрі Риті, тітці Марії та дядькові Борі. Спочатку мати просила його про це. А тепер уже вони самі, напряму просять.

Олена спробувала пригадати, що там була за двоюрідна сестра Володі, яка була присутня на весіллі, і пам’ять їй послужливо намалювала дивного вигляду тітку з трьома дітьми, яка, до того ж, виховувала їх без чоловіка…

Просто Тетяна Романівна мала необережність похвалитися доходом сина перед своєю сестрою Марією, а та давай скаржитися, що дочка Рита зовсім пропадає. Виявилося, що цій «пропащій» Володя примудрився за півроку забезпечити купівлю машини (хоч і старої, але все ж таки), оплатити лікування одному з дітей, а іншому відпочинок у дитячому таборі.

А ще дядько Боря, брат Тетяни Романівни, неблагополучний. Його лікували від залежності на гроші Володі. Але не вилікували. Знову запив.

— Тож немає в мене, Оленко, жодних вкладів. Не накопичив, – сказав якось Володя. – Ну, ми ж нормально начебто живемо! Не бідуємо, а там бачиш, допомогти треба було!

Олена так і сіла від таких новин.

— Ось воно що! Та ти скоро залишишся ні з чим будеш від такої допомоги! – сказала вона.

Того дня подружжя знову посварилося. Кожен залишився при своїй думці. Хоч Володю і самого вже починало «бісити» від цієї нескінченної допомоги рідним, але мама завжди говорила, що це по-людськи, по-Божому. І негоже рідним відмовляти! Ось і допомагав. «Ти ж добувач!» – говорила йому мати, знаючи, на що тиснути. Дуже їй подобалося бути хорошою перед родичами за рахунок сина.

— Олено, приїжджай, перелом у мене, рука, так, права. Упав невдало, – Володимир зателефонував дружині, перебуваючи в травмпункті районної лікарні. Олена тут же примчала.

— Працювати не зможу однією рукою. Що робити, не знаю, – сумно говорив він, показуючи на загіпсовану руку від самих кінчиків пальців до ліктя.

— Я знаю, горе моє бідолашне, – зітхнула Олена. – На мої будемо поки що жити, ми ж сім’я.

— Ти пробач мене, Оленко, – Володя уткнувся їй обличчям у шию і поцілував.

— Молоді люди, вам тут не парк, годі цілуватися! – посварила їх літня медсестра, яка вийшла в коридор і покликала наступного хворого: – Бахіли одягніть, бабусю. Поліс при вас? Діставайте. Давайте, тихесенько піднімайтеся, так… Ох, ожеледь ця, хай йому грець, завжди роботи нам додає!

Олена і Володя переглянулися і засміялися. Вони піднялися з лікарняного диванчика й акуратно пішли до виходу.

— Люблю я тебе, Оленко, ти не ображайся на мене, я все зрозумів. Ось одужаю і почну життя спочатку, ось побачиш. Гроші відкладатиму, старатимуся… А поки буду в гіпсі, всю-всю роботу домашню робитиму!

— Гаразд тобі! – докорила йому Олена, – Який із тебе працівник зараз? Треба щоб рука зажила нормально, а то…

— Усе загоїться, ось побачиш! А мамі я скажу, що пияці дядькові Борі, тітці Марійці та Ритці її багатодітній, допомагати більше не буду. Не для них я добувач! У мене своя сім’я, нічого на мені їздити!

— Ну, тоді слухай новину, добувач. У нас скоро буде малюк.

— Аааа… Оленко, я мало знову не впав, ти що, серйозно?! – сполошився Володя.

— Та жартую я, жартую, – захихотіла Олена. – Хотіла твою реакцію перевірити. Однак у мене й справді є сумніви, підемо в аптеку, тест купимо!

Їй було одночасно смішно і сумно дивитися на чоловіка. Він ішов такий похмурий, просто похмурий, немов хмара. З моторошно спантеличеним виглядом.

«Ось і здувся добувач» – подумала Олена.

— Слухай, Оленко, ти не подумай нічого поганого про мене, просто це несподівано якось, – нарешті сказав він. – Якщо тест і справді буде позитивний, то навіть добре, нехай! Я не боюся відповідальності, це ж усього два місяці, і я одужаю, гіпс знімуть, буду як новенький, ось побачиш! Я постараюся… Я дуже-дуже тебе люблю!

— Я теж тебе люблю, Володя, – прошепотіла Олена і змахнула сльози, що набігли. – А ти зазнаватися більше не будеш?

— Ось тобі хрест, – заявив Володя. – Біжимо, наш автобус!

— Куди біжимо?! Ожеледь! – закричала Олена, але побігла за чоловіком, міцно тримаючи його за ліву руку. Та рука, що в гіпсі, була захована під курткою.

В автобусі, сівши на заднє сидіння, вони цілувалися, як підлітки. І кожен із них думав про те, що їхнє життя тепер точно зміниться на краще. Обов’язково!