Я була просто зразковою дружиною – в міру глуха і в міру недобачаюча, всю себе віддавала дітям, ніколи собі цукерки не купила, все дітям.

А от після п’ятдесяти років щось зі мною трапилося, лікарі розводили руками, я пройшла десятки обстежень, але ніхто не знав, що зі мною.

– Все від нервів, – казали деякі фахівці і я була з ними згодна, проте. Як мені вийти з цього стану я не знала.

Коли спочатку рідні ще турбувалися про мій стан, то далі почали брати на кпини, мовляв, он мама яка актриса, вічно в хустку замотається і ходить не варити, не прибирати, не прати…

Слухати таке було прикро.

А далі сталася взагалі комічна ситуація – син вирішив одружитися і не знайшов нічого кращого, як привести до нас невістку. Проте, ця особа замість того аби мені допомагати, почала кожен свій крок супроводжувати такими історіями, що Голівуд плаче.

Помиє посуд, то вже їй не так, бо я доносила ще чашки, а вона ж уже помила, зварила їсти, то теж не добре, бо я не мала апетиту і це зробила навмисно, прання закинула і тут я своє принесла, але ж уже запізно.

Вона капала і капала моєму синові, що я все роблю для того аби її нервувати, що якщо мені так погано, то я маю кудись поїхати.

– Відвезіть її на курорт, – копилила вона губи.

– На курорт нема вже грошей, – відказав чоловік, – хіба до сестри її можемо відвезти.

– Це чудова ідея!, – вхопилася за це невістка, – так всім буде легше.

І ось мене, мов в сповиточку, висадили біля воріт сестри, поклали поруч валізи і помахали ручкою.

– Я через тиждень по тебе приїду. – пообіцяв чоловік.

Моя сестра Наталя тільки брови насупила:

– І що мені з тобою робити?

– Я не знаю, – я справді почувалася геть розгубленою, навіть інакше – загубленою.

Сестра мене поселила, речі розклала і запросила до столу. Я сама не сподівалася, що так з апетитом їстиму.

– То все наше, домашнє, – сказала вона, – дарма ти в те місто поїхала та до нас ні ногою, все твій корчив з себе пана, все йому гноєм в селі пахло. А коріння воно ж коріння. Трохи очуняєш і будемо щось потроху робити.

І правда, я потроху набиралася сили. Ми й садили з сестрою, і поливали та пололи.

– Ти бачиш, яка морквинка, мов та ниточка, навіть не помітиш, а далі набереться сили і не витягнеш з землі. Так і з тобою буде, повір.

Коли я бачила, як праця моїх рук дає плоди, то я так само стала міцніти, стала згадувати, яка я колись була, перша до роботи, перша до танців, а як я співала «Посіяла огірочки близько над водою»…

Якби мені тоді хто сказав, що моє заміжжя і життя буде таким, то я б ніколи не повірила!

Чи я тодішня закривала б очі на те, що чоловік гуляє, що не приносить в хату гроші, а лише неспокій? Що за ці роки як на початку життя казав, які добрі слова, а тепер вже й відкрито казав, що чоловік любить лише дужу жінку.

Чи діти мої, яким я віддала всю себе, не поможуть мені – хіба я про таке думала. Коли цілувала їм ніжки, перебирала їхні пальчики і вчила говорити?

А тепер донька далеко сказала, що не буде більше мені гроші передавати, бо їй самій треба, а син під невістчин спів мене з квартири вивіз на всі чотири сторони…

Виспівувала я свої жалі в піснях, коли ми з сестрою після важкого дня сиділи на призьбі і аж мені легше ставало: «Нехай вона та й не плаче, Бо я не журюся; Нехай вона заміж іде, А я оженюся!”». Потім вирішила, що маю висповідатися і все розказати людині, яка нікому не понесе в зубах. Причастилася і почула себе здоровою.

Так минуло пів року, ніхто по мене не їхав, син рідко телефонував, як і донька. Чоловік теж не давався чути, але добрі люди донесли, що він у когось живе, наче у тій пісні, яку я так любила…

– Дякую тобі, сестро, за все, не знаю, що далі й робити. Не хочу я міста більше, а тут де буду жити?

– Не знаю, але питав за тебе Ілько, твій однокласник, каже, хто там в тебе такі пісні на пів села виводить, а я й призналася, що то ти…

Я зашарілася, бо було у нас з ним кохання, але чого розійшлися – не пам’ятаю. Що ж як питає, то я дамся чути, чи що ви порадите?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.