Віктор вже давно обіцяв Любі, що піде від дружини. Але не поспішав із цим.

Все чогось чекав, тягнув, відкладав… Виправдовувався тим, що привід хороший потрібен.

-А наше кохання з тобою, – говорила Люба. – Хіба не привід?

-Кохання – це причина, Люба, – відповів Віктор. – Так, ми любимо один одного, але йти від дружин завжди слід красиво. А для цього потрібен привід. Повір, Любонько, як тільки вона дасть мені цей привід, так одразу я збираю речі і… до тебе.

-Ти тільки обіцяєш, – скаржилася Люба. – Три роки вже скоро, як ми зустрічаємося. А раптом ця нагода взагалі ніколи не знайдеться? Тоді що? Так і будеш на дві сім’ї жити?

-Була б причина, Любо, а привід знайдеться, – впевнено казав Віктор.

-Коли знайдеться? – не заспокоювалася Люба.

-Скоро, кохана, скоро, – казав Віктор. – Я відчуваю, що вже недовго залишилося. Не сьогодні завтра вона дасть мені привід піти від неї з високо піднятою головою.

-Це як? – не зрозуміла Люба.

-Це означає, що в нашому розлученні винен буду не я, а моя дружина, – сказав Віктор. – Розумієш? Ось сама поміркуй, Любонько. Ось піду я без приводу, виходить, що я поганий. Почну переживати. Хвилюватись почну.

А це знаєш, як погано на нас чоловіках позначається? Я вже не молодий хлопець. Сорок скоро. У такому віці будь-які хвилювання дуже сильно можуть вплинути на мене. Краще не ризикувати.

-А з приводом, що? – запитала Люба. – Хвилюватися не будеш?

-Які тоді хвилювання, Любо! – сказав Віктор. — Чому хвилюватися, якщо я залишуся чесною, благородною людиною.

Почуття провини тоді буде не в мене, а в неї! Розумієш? Вона хвилюватиметься, вона переживатиме, і це їй совісно буде. От що тут головне. От для чого привід потрібен.

А я їй тоді перед виходом все висловлю. Все їй розповім, що накопичилося за всі роки спільного життя. І прийду до тебе абсолютно чистою, спокійною людиною. Ну? Тепер зрозуміла?

-Тобі тільки для цього привід потрібен? – запитала Люба. – Щоб не хвилюватись?

-Не тільки для цього, – сказав Віктор. – Розлучатися, коли є привід економічно вигідніше. При розподілі майна на моїй стороні тоді буде певна перевага.

-Ой, не знаю, – зітхала Люба. – Щось мені не по собі від усієї цієї філософії. Ой, дивись, Вікторе, не перемудри.

-Та чого ж тобі хвилюватися? – засміявся Віктор.

-Та як же мені не хвилюватись? – сказала Люба. – Не виходить у мене з тобою нічого?

-Та чому ж не виходить? – не розумів Віктор.

-Ти мене питаєш? – здивувалася Люба.

-Ну, що ти себе накручуєш, – втішав її Віктор. – Я тебе люблю. Ось відчуваю, що з дня на день привід буде. Ти, головне, чекай на мене, Любо.

-Та я чекаю, – сказала Люба і сумно зітхнула. – Три роки вже чекаю й чекаю…

Віктор попрощався з Любою, пообіцяв приїхати через кілька днів і поїхав додому.

Всю дорогу додому він думав над розмовою з Любою.

-Що їй не подобається? – думав він. – Адже все так добре. Зустрічаємося тричі на тиждень. Не набридаємо один одному. Не сваримося. Подарунки їй дарую. Не розумію. Що їй ще треба?

Звичайно, Віктор лукавив, коли казав, що привід шукав. Нічого він не шукав. Його все влаштовувало в житті, і нічого в ньому міняти він не хотів.

-Розлучатися, одружуватися! Навіщо мені це знову? – думав Віктор. – Ніби я не розумію, що ось зараз піду від Наді до Люби, і все треба буде починати спочатку. А потім з’явиться якась Віра, яка теж почне вимагати, щоб я пішов від дружини до неї.

З такими думками Віктор прийшов додому. А вже через дві години він виходив зі своєї квартири з двома валізами.

-Тільки дивись, Надія, – кричав Віктор. – Як би тобі не пошкодувати про все це. Адже я назавжди йду.

-Давай, давай, вперед, – говорила Надія. – Він мені ще розповідатиме тут!

Почалося все за вечерею.

Дружина зробила Віктору зауваження, що він голосно плямкає, коли їсть.

-Я не зрозумів, – сказав Віктор, відставляючи тарілку. – Це як розуміти? Це що таке?

-Плямкай поменше, тоді й говорити тобі ніхто нічого не буде, – сказала Надія. – І взагалі, як так можна поводитися за столом? Адже з тобою поруч їсти неможливо. Не можеш тихо їсти, чи що?

-Надя, я…

-Не вмієш їсти пристойно, ну так вчись, – зупинила його Надія. – Соромно кудись піти з тобою. Плямкаєш так, що люди обертаються.

-Та що це взагалі таке робиться? – подумав Віктор. – Що з нею? Стільки років жили, можна сказати, душа в душу, ніхто не плямкав, а тут на тобі! Плямкаю.

-Ах, он воно що, – сказав Віктор. – Не подобаюсь, значить. А ти не боїшся, голубонько моя, що я зараз встану з-за столу, зберу речі й піду.

-Ой! Та йди ти, куди хочеш, – сказала Надія. – Піде він. Іди! Хоч плямкання твого тут не буде чути.

-Та це ж… – подумав Віктор. – Тут ні приводу, ні причини не треба. Просто вставай, збирай речі і вперед. Нічого не розумію.

-Надя, я серйозно, – сказав Віктор. – Думаєш, я жартую? Я зараз встану і піду. Піду назавжди.

-Та куди ти дінешся? – сказала Надія. – Кому ти потрібен? Піде він. Ти глянь на себе. Хто ти є? Старий мужик.

-Отак, значить, – сказав Віктор, зрозумівши, що довгоочікуваний привід знайдено. – Думаєш, йти мені нікуди? Думаєш, що я старий, і не потрібен я нікому?

-Звичайно, старий. І не потрібен нікому, – сказала Надія. – І йти тобі нема куди. Так що не розказуй тут, а доїдай і йди спати.

І Віктор, звісно, ​​не витримав. Він говорив хвилин п’ятнадцять. За цей час він дуже багато наговорив: і що було, і чого не було ніколи. При цьому він не соромився у висловлюваннях.

-І готувати ти не вмієш, – на завершення сказав Віктор. – Я, може, з жалю до тебе мушу їсти все, що ти мені даєш. Я, може, й плямкаю, бо інакше це їсти неможливо.

До цих слів Надія слухала його спокійно.

Але тут вона не витримала. Дістала з холодильника каструлю з борщем і вилила весь борщ на Віктора.

-Ну ось і все, Надія, – сказав Віктор, витираючи обличчя рушником від буряка та капусти. – Ти догралася. Я йду. Бачить Бог, я не хотів цього, але моїх сил терпіти таке в мене більше немає. Ти ще, благатимеш, щоб я повернувся, а я не повернуся. Зрозуміла?

Він склав у дві валізи всі свої речі і вийшов з квартири, голосно гримнувши дверима.

Віктор не став попереджати Любу про свій приїзд, бо був впевнений, що на нього завжди чекають.

-Ну от, Любонько, – думав Віктор. – Дочекалася ти свого щастя. Їду до тебе з високо піднятою головою. Як чесна людина.

Всю дорогу до будинку Люби Віктор мріяв помитися. Він відчував, що від нього пахне борщем.

-Нічого, нічого, – думав Віктор. – Це все так і мало статися. Щоб уже дороги назад не було. Нічого. Зараз у Любоньки помиюсь і буду чистим вже у всіх сенсах. Це нічого…

Було близько одинадцятої вечора, коли Віктор приїхав до Люби.

-Спить уже, мабуть, Любонька моя, – подумав Віктор. – Зараз розбуджу її. От вона зрадіє.

Але Любонька анітрохи не зраділа несподіваному приїзду Віктора.

-Я на тебе не чекала сьогодні, Вікторе, – строго сказала Люба, не дозволяючи Віктору зайти в квартиру. – Хіба так можна? Ти хоч би попередив, що приїдеш. Чому ти не подзвонив? Зрозумій, Вікторе, адже в мене, крім тебе, є ще й своє особисте життя. Ти про це не думав? І я зараз не одна. У мене гості.

-А я на завжди до тебе, Любо, – тихо сказав Віктор. – Пішов від дружини. До тебе.

-Це дуже добре, Вікторе, що ти пішов від дружини, – сказала Люба. – Але ж давай не сьогодні. Давай ти приїдеш до мене… Ну скажімо… Завтра. А ще краще – післязавтра. Га?

-У тебе там хто, чоловік? – запитав Віктор.
-Це Василь.

-Василь?

-Нічого серйозного, Вікторе, – сказала Люба. – Ну так… Ми іноді зустрічаємося з ним, коли тебе нема. Розумієш? Я його тримаю як запасний варіант. Загалом, ви в мене обоє – запасні варіанти.

Чекаю, хто перший з вас наважиться зробити мені пропозицію.

Віктор слухав Любу, роззявивши рота, не знаючи, що на це сказати, і як реагувати. Всі його думки крутилися тільки навколо одного, що йому нема де жити. Але Люба розуміла строгий погляд Віктора, як докір на свою адресу.

-Ти не справедливий, Вікторе, – сказала Люба. – Зрештою, я ж тобі ще не дружина. Повір, коли ти станеш моїм чоловіком, всі ці мої запасні варіанти відійдуть у минуле.

Я тобі обіцяю. А поки що… Не гнівайся. Приходь післязавтра. Я тобі приготую щось смачненьке. А чим це від тебе пахне? Ти якийсь брудний, Вітю. У чому в тебе волосся?

-Мені ночувати нема де, – жалібно промовив Віктор. – Пусти, Любо. Я весь брудний, і мені треба помитися.

-Ну гаразд, – сказала Люба. – Проходь. Спатимеш у вітальні. Але спершу сходи помийся. А то все тут забрудниш. І не галасуй. Зрозумів? Я скажу Василеві, що ти мій брат. Згоден?

-Згоден, – сказав Віктор.

А вранці Люба повідомила Віктора, що Василь зробив їй пропозицію.

-Запереживав, що ти, як мій брат, сваритися будеш, що через те, що він не одружиться зі мною, – сказала Люба. – Ну, от він і зробив пропозицію.

-А як же я, Любо? – запитав Віктор.

-Ти ще навіть не розлучився, Вікторе, – сказала Люба.

-Але я пішов від дружини, як ти й просила, – сказав Віктор.

-Вибач, Вікторе, – Люба розвела руками. – Так вийшло. Ото чесно тобі скажу, я ставила на тебе. Думала, що ти, а не він, зробиш мені пропозицію. Помилилась. Ти вже не видавай мене, що я не твоя сестра. А я тобі дозволю пожити в нас тиждень.

-Що ж мені робити тепер, Любо, як далі жити? – запитав Віктор. – Я не хочу жити у вас тиждень.

-Може, тобі повернутися до дружини? – сказала Люба.

Віктор подумав, подумав і вирішив, що, мабуть, це буде найкраще і поїхав додому.

Всю дорогу до будинку Віктор думав, що скаже дружині.

-Я на тебе не чекала сьогодні, Вікторе, – строго сказала Надія, не дозволяючи Віктору зайти у квартиру. – Хіба так можна? То йдеш, то приходиш. Чому ти не подзвонив? Зрозумій, Вікторе, адже в мене тепер, після твого відходу, почалося інше життя. Ти про це не думав? І тому я зараз не одна. У мене гості.

-А я назовсім, Надю, – тихо сказав Віктор. – Я все усвідомив і… Я більше не плямкатиму…

-Це дуже добре, Вікторе, – сказала Надія. – Але це вже не має жодного значення. Ти для мене – чужа людина.

-У тебе там хто, чоловік? – запитав Віктор.

-Це Леонід.

-Леонід?

-Нічого серйозного, Вікторе, – сказала Надія. – Але коли ти пішов, мені стало сумно, і я зателефонувала до Леоніда. Він давно на мене задивлявся, і я подумала, а чому ні? Адже тепер я – вільна жінка.

Віктор слухав дружину, роззявивши рота, не знаючи, що на це сказати, і як реагувати. Всі його думки крутилися тільки навколо одного, що йому знову нема де жити.

Але Надія розуміла погляд Віктора, як докір на свою адресу.

-Ти не справедливий, Вікторе, – сказала Надія. – Зрештою, це ти пішов від мене, а не я від тебе. Не сердься.

-Мені ночувати нема де, – жалібно промовив Віктор. – Пусти, Надю.

-Ну гаразд, – сказала Надія. – Проходь. Спатимеш у вітальні.

-Ти можеш сказати йому, що я – твій брат, – порадив Віктор.

-Чому брат? – не зрозуміла Надія. – Навіщо це? Скажу як є. Що ти – мій колишній чоловік, що ми розлучаємося.

-Я згоден, – сказав Віктор.

А вранці Надія повідомила Віктора, що Леонід зробив їй пропозицію.

-А як же я, Надя? – запитав Віктор. – Ми навіть ще не розлучилися.

-Вибач, Вікторе. – Надія розвела руками. – Так вийшло. От чесно тобі скажу, я не очікувала, що у нас з ним так швидко все вийде. Думала, що тепер я не потрібна нікому. Помилилася. Ти вже не затягуй із розлученням. А я тобі дозволю пожити у своїй квартирі.

-Що ж мені тепер робити, Надю, як далі мені жити? – запитав Віктор.

-Може, тобі поїхати до мами? – сказала Надія.

Віктор подумав, подумав і вирішив, що, мабуть, це буде найкраще і поїхав до мами додому.

-Ну ось, мамо, – думав Віктор, сідаючи в таксі. – Дочекалася ти свого щастя. Повертається до тебе твій улюблений син…