Про те, що дружина вирішила з ним розлучитися Віктор зрозумів відразу, як побачив її з новою зачіскою. Все життя ходила з волоссям нижче плечей, а тут раз і постриглася коротко. Та ще й пофарбувалась! А це вірний знак — чекай на зміни.

В друга Миколи теж все з цього почалося. Спочатку дружина на манікюр ходити почала, потім на масаж, а потім взагалі пішла від нього.

Але що Люба може з ним так вчинити, він ніяк не чекав…

Ні, ця зачіска їй безперечно личить, і колір вдалий, освіжає, молодить. Тільки те, що вся ця краса призначалася іншому, Віктора злило. Ось так засинаєш чверть століття під однією ковдрою, а потім тебе списують як застарілий слюсарний верстат. Несправедливо.

Він похмуро ходив по квартирі і розмірковував про те, що скоро доведеться звідси піти назавжди. Як вони ділитимуть спільно нажите майно, він поки не знав, але що під одним дахом жити не стануть однозначно. Напевно, доведеться розміняти. Ех, шкода як!

Ось цю полицю він сам особисто прикріпляв. Вона, звичайно, тут не до місця, гості зазвичай з незвички врізаються. Це вони вже машинально нахиляють голову трохи праворуч, коли проходять повз. Вся справа в тому, що Люба хотіла на стіну повісити кашпо, ну він і вкрутив гачок. Хто ж знав, що гачок не витримає горщика і той шваркнеться на підлогу, принагідно видерши з собою гачок і частину стіни. Так дірка й залишилася, бо місце якесь зачароване. Він його так і сяк замазував, а все одно нічого там не тримається.

Тому й вирішили там повісити полицю. Логічно було б картину, але її не було, а зайва полиця на балконі була, її й повісили. Тимчасово, звісно. Та так і залишили, навіть після ремонту повертали на колишнє місце, бо там уже якісь речі обжилися.

Або ось його журнали, Люба бурчить, що в них вже книжкові кліщі оселилися, наполягає, щоб він їх у макулатуру здав, хоч на буханець заробить. А Віктору шкода. Потрібно буде в гараж відвезти, а то раптом викине.

За шкалою життєлюбності настрій Віктора опускався все нижче з кожним днем. Як любити це життя, коли воно на очах валиться? Це Люба цвіте, а він чахне. Ось зараз задрімав перед обідом і мимоволі почув, як вона з подружкою по телефону шепотіла:

— А він мені каже: отже, залишайся до ранку. А я йому: як же я залишусь, у мене чоловік вдома він нічого не знає. Зараз, каже, сам твоєму чоловікові зателефоную та поясню. Який зухвалий, га? Ха-ха-ха… Молодий і гарячий, бо все йому швидко треба, все одним махом вирішити хоче. Пояснюю йому, що не можна так швидко, терпіння треба набратися. Хі-хі-хі…

Ось вже всі навколо знають, що у Люби коханець, та ще й молодий, і тільки він, законний чоловік, ходить у ду_нях.

Дудки! Прямо зараз все і з’ясує, поставить питання ребром і піде першим, не чекаючи, поки його виставлять посміховиськом. Став очима нишпорити в пошуках валізи, щоб прямо зараз зібрати речі. Але поки що неясно її чи свої. Напевно, свої — їх менше… Хоча журнали…

Ледве дочекався, поки Люба договорить по телефону, почав серйозну розмову:

– З ким це ти шушукалася?

– А, прокинувся! Ну добре, якраз обід готовий.

– З ким розмовляла, питаю? – Зробив суворий голос.

– Із Зоєю, ми з нею зараз у різні зміни працюємо.

– Ну і?

– Що “ну і”? У різні зміни кажу, працюємо і не бачимося. То вона в ніч, то в другу, ось і не зустрічаємося.

– А пошепки чому?

– Вітя, ну ти задрімав, що мені кричати на весь будинок і будити тебе?

– Люба, ти не викручуйся! Двадцять п’ять років прожили разом, я тебе як облуплену знаю… Давай розповідай все!

– Двадцять сім…

– Що двадцять сім?

– Двадцять сім років прожили разом.

– Ну, так, двадцять сім років, а ти мені брехати зібралася.

– Вікторе, тобі сон поганий наснився, чи що?

Віктор зіскочив з дивана, блискавичним рухом поправивши резинку спортивних штанів, і злісно зиркнув на дружину:

– А нічого не сон! Який це молодий та гарячий тебе на ніч хотів залишити, га? Та ще й нетерплячий, все, розумієш, поспіхом вирішити хоче! А що ми двадцять п’ять років разом…

– Двадцять сім…

– Так, двадцять сім років разом, його не хвилює! Покажи мені цього…! Я вже йому покажу…, мало не здасться!

Люба реготала на весь голос, склянки в серванті тихенько побрязкували в унісон.

– Вітя, це бригадир у нас новий, молодий, відповідальний до скрегота зубів. Він хотів мене в нічну залишити: йому, бач, план перевиконати треба, перед начальством вислужитися. А що ти подумав?

Вона знову почала реготати, та тільки Віктора просто так навколо пальця не обвести:

– Люба, по-твоєму, це смішно? Рідного чоловіка виставила незрозуміло ким і смієшся. Ще ця стрижка! Ходиш, ніби я нічого не помічаю, а я все бачу!

Люба миттєво стала серйозною:

– А що зі стрижкою не так? Мені не личить?

– Личить, звичайно, але отак ні з того ні з сього взяти й постригтися? НЕ ВІРЮ!

– Чому ні з того, ні з сього, Вітя? У батька твого ювілей місяць тому був, а я до торжества постриглася. Ти що забув? Я ж у тебе ще тоді питала, чи добре мені з коротким волоссям, ти відповів: дуже!

– Так?… — Чоловік задумливо почухав живіт. — А чим я був зайнятий, коли ти спитала?

– Капусту квасив.

– А-а-а, ну ця справа не терпить метушні. Знайшла час спитати!

– То що ти місяць ходив і не помічав?

– Ну чому ж не помічав… Звичайно, помічав, але не одразу зрозумів…

– Ех, Вітя, Вітя, чверть століття разом прожили…

– Двадцять сім…

– Що двадцять сім?

– Двадцять сім років прожили разом.

– Добре, хоч це запам’ятав. Пішли їсти, борщ холоне.

– З грінками?

– З грінками.

– А капусту олією заправила?

– Все як ти любиш, Вітя, не дарма ж…

– Двадцять сім років прожили разом! – додав Віктор і щасливо обійняв дружину, – Ех, Любов Андріївно, дасть бог, ще двадцять сім проживемо!