– Вікторія Іванівна Мельник? – голос був незнайомий. – Це помічник нотаріуса, мені доручено повідомити вам про спадщину від вашого батька – Івана Юрійовича Мельника. Адресу я вам скинула, приходьте для оформлення.

Вікторія застигла дивилася на телефон – що за нісенітниця? Вона подивилася на адресу, виявилося недалеко.

З нотаріальної контори Віка вийшла ще більш здивована – ось це й справи!

Її батько, якого вона навіть і не пам’ятала, залишив їй величезну спадщину – котедж за містом та дуже велику суму грошей. Повірити у це просто неможливо!

Спочатку Вікторія хотіла про це розповісти мамі.

Мама вже давно вдруге заміжня і Віка саме Сергія Петровича, маминого другого чоловіка, батьком вважає. Навіть у думках його ніколи вітчимом не називала.

Віці було п’ять, коли в їхньому будинку з’явився Сергій Петрович. І Віка майже відразу почала кликати його татом. А коли народилася її молодша сестра Наталка, само собою – тато.

Тепер її молодша сестра Наталка вже сама мама, вони з Андрієм та двома доньками, Вірою та Сонею живуть у бабусиній двокімнатній квартирі.

Бабуся Марія Наталі квартиру залишила, а сама Вікторія раніше за сестру вийшла заміж і живе у чоловіка. Майже в такій самій двійці, та й дітей теж двоє, хлопчаки – Денис та Микита.

Так що все у них однаково, а тут раптом спадщина, Вікторії навіть на думку не спадало, що її рідний батько їй щось залишить. Якщо чесно, вона про нього взагалі не думала, у Віки є мама та тато, які її люблять, та молодша сестра.

А цей Іван Юрійович – просто незнайома, чужа людина.

Увечері Вікторія ніяк не могла заснути. Ще б пак, адже не щодня отримуєш таку спадщину! І треба ж так – виявилося, що крім Вікторії у нього нікого немає.

Мама казала, що він пішов до якоїсь іншої жінки, але, мабуть, так і не одружився, та й дітей більше не було.

Віка перекинулася на інший бік і спробувала заснути. Але ні, думки про спадщину лізли в голову без її волі.

А навіщо мені взагалі про це комусь говорити? Мама з татом живуть окремо, тато ще працює, у них і так все гаразд.

Сестрі Наталці від бабусі по батькові квартира дісталася. Не спеціально, але так само вийшло, Віка вийшла заміж і до чоловіка Славка жити пішла. А потім бабусі не стало, а Наталя якраз за Андрія вийшла, ну їй квартира і дісталася.

Тому Віка може взагалі не говорити нікому про цю спадщину від свого батька. Навіть чоловікові! Котедж продати, гроші на рахунки покласти та жити приспівуючи!

Це рішення Вікторії спочатку дуже сподобалося, і вона відразу заснула.

У суботу вони збиралися на обід у батьків, так давно було заведено.

Раз на місяць мама їх усіх збирала і пекла пиріжки, як у дитинстві. Віка любила ці посиденьки, батьки у них веселі, з ними ніколи не нудно.

Наталка з чоловіком Андрієм та дівчатами прийшли. Денис та Микита, як побачили Віру та Соню, тут же кинулися з ними грати. А Наталя, після чаювання, запропонувала в караоке співати, вона принесла новий диск. Батьки спочатку просто слухали, першим тато не витримав – став підспівувати. А за ним і мама, у мами голос не голосний, але співає добре.

Як же Віка любить ці зустрічі у батьків, ну все як раніше!

Хоча, придивилася вона до тата – треба ж, тато вже весь сивий, а здавалося, що не змінюється. Та й ходить трохи важко, але тато, хоч і на пенсії, а ще працює. Каже, щоб себе чоловіком відчувати, мамі квіти купувати та якісь подарунки. Вони досі, як молоді, видно з поглядів, що кохають одне одного.

Із зали вискочила Наталка, вся від пісень почервоніла. Віка щойно помітила, що на Наталці її кофточка, так і доношує іноді за старшою сестрою за звичкою. Кофточка нормальна, і Наталці пасує, але Віці стало раптом не по собі. Адже знає, що Наталка господиня хороша, але вони з Андрієм досить скромно живуть.

Поки добиралися додому, Віка прокручувала в голові, що у тата вже стара машина, він і колеса сам міняє і мастило – економить. А вона, отже, вирішила собі спадщину хапнути, і нікому нічого не казати!

Вікторія згадала, як ідучи помітила у мами зморшки та очі втомлені.

Мама їм із Наталкою в дитинстві збирала на подарунки, від себе відривала. Вбирала їх, хотіла, щоб доньки ні чого не потребували.

А вона від мами навіть хоче приховати цю несподівану спадщину.

Віка представила маму, завжди веселу, готову допомогти і ніколи не сумуючу, і мало не розплакалася.

– Віка, ти чого? – Славко сидів за кермом, вони додому їхали, він обернувся до неї. – Ти чого плачеш, що трапилося?

Денис і Микита відразу затихли на задніх сидіннях, а Віка тихо плакала, нічого не пояснюючи.

– Може тобі погано? – Славко пригальмував біля узбіччя і вікно прочинив.

– Та ні, Славко, нормально все, – Вікторія витерла сльози. – Так просто, батьки мої якось постаріли, а може здалося.

– Ну ти даєш! – Славко навіть розсміявся. – Та твої чудово виглядають, молодці, тримаються. Ну старіють потихеньку, що робити, Віка? І ми теж не молодіємо!

– Та все, забий, це так, настрій, – усміхнулася крізь сльози Віка.

Але думки про те, як бути зі спадщиною, не давали їй спокою і вдома.

Зрештою Віка вирішила, що розповідати про спадщину все ж таки не варто. Мама може й зрадіє – гроші не зайві. А от тату це точно не сподобається, тато завжди для них з Наталкою і для мами щосили старався. На другій роботі підробляв та нікого не виділяв. І йому можливо навіть прикро буде отримати, як подачку, ці гроші від чужої для них усіх людини. Яка про Віку і не згадувала ніколи, а тут раптом – нате вам, спадщину!

Так, так, тато такий, він може спочатку і зрадіє, що можна всього накупити, а потім засумує і радості від цих грошей – як не бувало.

Немов тато все життя даремно працював, а тут раз – і якась фактично чужа людина Іван Юрійович, одним махом їх усіх і облагодіяв. І ніби тато тут і ні до чого, ніби даремно він жив, ніби не зміг він ось так, як герой, багатим стати!

У Вікторії від цих думок стала важка голова. Вона вийшла на кухню, налила собі в склянку мінералки, дивилася в темне вікно на рідкі нічні вогники, що світилися.

У результаті вона вирішила, що скаже, що її підвищили і всім робитиме дорогі подарунки. Нібито у неї премії високі, і вона може собі це дозволити. Решту покладе на рахунки, та й по ситуації всім допомагатиме.

Це рішення було не дуже, але хоч думки про спадщину нарешті відстали, і Віка заснула неспокійним сном.

За тиждень треба було йти з питання подальшого оформлення спадщини. Термін його отримання вже підходив, оскільки Вікторію не одразу знайшли та сповістили.

Але майже з порога раптом Вікторію попередили, що несподівано з’явилися деякі нові відомості.

– Ви розумієте, Вікторія Іванівна, деякі відомства при оформленні зацікавилися походженням коштів. Адже Іван Юрійович не був великим бізнесменом. І тут розкрилися нові подробиці, так що вам доведеться почекати.

Через тиждень Віку запросили ще раз для остаточного оголошення винесеного рішення про її спадок. Виявилося, що Іван Юрійович разом із одним із засновників привласнили собі велику суму та довели цю будівельну фірму до повного банкрутства.

А тепер ошукані вкладники, що залишилися без квартир, просять повернути їм гроші.

– Отже, на вашу спадщину накладено арешт, і найімовірніше, після всіх розглядів, ваша спадщина піде на оплату боргів.

Це будуть усі кошти та нерухомість, Вікторія Іванівна, ви опротестовуватимете рішення?

– Ні! – Віка дуже швидко відповіла, і зловила на собі здивований погляд, – Ні, я не опротестовуватиму, і взагалі … у мене все є …, мені нічого не треба, де розписатися?

Вікторія йшла вулицею, і радість переповнювала її душу. Скоро вони знову усією сім’єю у мами з татом зберуться. Потрібно всім накупити подарунків від душі, от зрадіють!

Віка давно вже собі збирала на дуже крутий смартфон, а тепер раптом вирішила – навіщо мені ці понти? Можна купити смартфон у п’ять разів дешевше з такими ж характеристиками.

І тоді на чудові подарунки грошей вистачить.

Все одно через рік телефон знову застаріє.

А стосунки із близькими не застаріють ніколи! Добрі та теплі стосунки та радість у їхніх очах найважливіше!

– Що за свято, не зрозумію? – дивувався тато, а очі його по молодому сяяли. – Це ж дуже крутий спінінг, дочко?

Мама із захопленням тримала в руках нову сумочку:

– Дякую, дочко, я думала, що в мене ніколи не буде такої гарної, треба ж!

Наталка приміряла кофтинку і поцілувала Віку:

– Дякую, те що треба! Тобі що премію дали, розповідай?

– Ну, типу того, навіть краще, – посміхнулася своїм думкам Віка.

І треба ж, дивовижна річ, незабаром Віці запропонували нову посаду та пристойний оклад.

Безкорисливе добро завжди повернеться бумерангом.

І це найкраща спадщина.

Джерело