Він спокійно поклав гроші собі в кишеню і пішов. Я чекала на якусь реакцію, хоч на якусь іскру тепла, але він просто пройшов повз. Я стояла, ніби мене вкопали в землю
Моя старість почалася тихо, непомітно — відчуття наче роки десь кралися, а всі сподівання і мрії відкладалися на потім. Здавалося, що й старіти я не повинна, поки все не владнається, поки діти не виростуть, поки життя не стане ідеальним. Однак, як не дивно, мій чоловік ніби зовсім не старів. Роки ніяк його не торкалися, він залишався тим же струнким і привабливим чоловіком середніх років, якого помітила я колись давно. Час ішов, а він залишався собою. На відміну від мене.
Я часто розглядала свої руки, не бажаючи бачити шкіру, що стала грубою і шорсткою. Якось непомітно з’явилися зморшки навколо очей, з’явилася глибока складка на переніссі — та, що ніяким кремом не розгладиться. А волосся? Воно стало сріблясто-сивим, наче все потьмяніло разом із моїм життям. А я така собі, жінка на другому плані, яка не помічає, як насправді проходять роки.
Тепер я розумію, що зміни почалися ще тоді, коли я усвідомила, хто мій чоловік насправді. В молодості, коли ми тільки одружилися, я думала, що він стане моєю опорою. Хотіла велику сім’ю, багато дітей, бо вірила, що родина — це сила. А мій Роман виглядав наче надійний чоловік, із грошима, з певністю в собі. Я вірила в наше майбутнє, тішилася, що він так піклується про мене, що навіть квартиру бабусину продав, щоб справити на мене враження.
Тоді це виглядало як великий вчинок. Але пізніше виявилося, що грошей він заробити не вмів. Усе життя його було показне, блискуче на перший погляд, але порожнє всередині. Він лише вмів витрачати — на себе, на друзів, на розваги. А сім’я? Вона стала для нього непотрібною справою, а я мусила виховувати дітей, годувати їх і думати, як вижити, бо він усе витрачав на гулянки.
Діти в нас пішли одне за одним. Усе робила я сама, бо на чоловіка надії не було. Він вічно чимось незадоволений, ніколи нічого не хвалив, і здавалося, що життя не відповідає його очікуванням. Та й до дому він приходив лише для того, щоб взяти щось для себе — їжу, свіжі речі. А решту часу проводив деінде. Як я з цим змирилася? Напевно, тому, що мала трохи спокою, коли він був не вдома. І, попри все, я все ще вірила, що далі буде легше.
“Головне, щоб діти в школу пішли,” — заспокоювала я себе, дивлячись на них. Потім заспокоювала, що “от коли школу закінчать, тоді я зможу знову подумати про себе.” Але так нічого і не змінилося. Далі чекала, поки підуть у вищі навчальні заклади. Потім ще чекала, коли одружаться, поки не усвідомила, що пройшло багато років, а я так і не зважилася щось змінити.
І ось ми з чоловіком залишилися самі. Діти роз’їхалися, в кожного тепер своє життя. А я залишилася наодинці з людиною, яку ледве впізнавала. Він ніби інша людина, що дратувала мене своєю байдужістю, холодністю.
Чому? Бо впродовж усього спільного життя він нічого мені не віддав, не турбувався про мене, а лише користувався моєю турботою і добротою.
В один із таких днів, коли я відчувала себе порожньою, наче глиняний горщик без вмісту, я почула, як скрипнули дверцята шафи. Це була моя схованка, де я ховала зібрані гроші.
– Ти що, у мене гроші береш? — спитала я, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Чоловік, навіть не озираючись, сказав:
– А що тут такого? Це ж і мої гроші.
– Ні, там точно твоїх немає, — відповіла я, відчуваючи, як мене кидає в жар. — Постав гроші назад.
– І не подумаю.
Він із неприхованою байдужістю поклав гроші собі в кишеню й пройшов повз мене, навіть не глянувши. Він просто пройшов, а я стояла, як зачарована, не в силах поворухнутися. Тоді зрозуміла: для нього я — порожнє місце. І це не було чимось новим, я ж дозволяла йому так ставитися до мене все наше життя.
Він пішов, а я перерахувала решту грошей. Їх було негусто, але саме стільки, скільки треба, щоб здійснити те, на що не наважувалася багато років. Тоді ж я змінила замки на дверях, викинула його речі й разом з ними — усі спогади про спільне життя.
Коли Роман повернувся, не очікуючи такого, його обличчя скривилося:
– Ти що, серйозно? Думаєш, не будеш про це шкодувати! — бурчав він, не відходячи від дверей.
Але він дуже помилявся. Єдине, про що я шкодувала, це те, що не зробила цього раніше. Тепер я розуміла, що помилкою було все життя чекати змін і відкладати себе на потім. Вчила себе вірити, що “колись стане легше,” що з часом людина зміниться. Але цього не сталося.
Зараз я вчу своїх дочок і онучок, що не можна витрачати роки в очікуванні змін, бо це лише ілюзія, яка не дає рухатися далі. Пояснюю їм, що треба жити тут і зараз, приймати свої рішення і цінувати себе, незалежно від віку.
Тепер я сама, знову починаю жити для себе, хоч і в віці, який багато хто називає старістю. Але головне — знайти сили відпустити те, що не дає щастя. Тепер я знаю, що маю право жити так, як хочу, і що це не залежить від чужих очікувань. Тепер я нарешті живу.