Юлія Базя  · 1 хв  ·

ВІН ТУТ. ОДИН…

Ніхто не знає, як йому душа болить,

З цим болем хрест нести не кожен зможе.

У трунах вся сімʼя його лежить,

І він би поруч ліг… Та чи поможе?

Стоїть весь чорний. Нібито німий.

Лиш сльози котяться з очей неначе градом.

«Ну як же ви без мене там самі?

Невже я більше не почую: «Ходім, тато?!»

Багато люду. Похорон. Ідуть.

Його під руки – ноги наче з вати.

Відлунням в скроні йому фрази бʼють:

«Ходімо, тату! На добраніч, тату!»

Прощання – то нестерпний біль і кат,

Момент, що закарбується навічно.

Немає більше з ним його дівчат…

Як жити з цим морально і фізично?

«Людина може витримати все», –

Хтось так сказав і був морально вбитий.

Не кожен хрест свій до Голгофи донесе,

Коли немає більше стимулу, щоб жити.

Звідкіль йому тепер набратись сил?

Як знов побачити те світло у житті?

Багато Бог послав йому могил.

Чи Сам би зміг пройтись в його взутті?

А він мовчить. Лиш болем біль болить.

І так на все життя. Хронічно жити.

Його родина вічно тепер спить.

Він тут. Один. А там – дружина й діти.

(с) Юлія Базя

07.09.24