— Людмило Іванівно, Віталік спить, — слухавку телефону сина пенсіонерки, підняла невістка

– Віро, ну так розбуди його. Мені дуже терміново треба поговорити, – наполягала мати.

— Що там у вас знову? – тяжко зітхнула молода дівчина. – Кажіть вже, я йому передам, коли прокинеться.

– Ні, мені терміново треба. Скоро машина приїде години за півтори. Потрібно допомогти вантажити речі. Я ж казала, що вирішила крісла старі, комод та тумби перевезти на дачу, — засмутилася Людмила Іванівна.

— Ну, так треба було найняти вантажників, — вигукнула невістка, — Що Ви з кожного приводу Віталія смикаєте. Він, між іншим, працює, втомлюється.

— У мене двоє дорослих синів, а я маю вантажників наймати? – губи матері зрадливо затремтіли, вона готова була розплакатися.

— Сини не зобов’язані по кожному Вашому свистку швидко бігти. Я Вам ще раз повторюю: викликайте вантажників, якщо потрібно тягати тяжкості, майстрів з ремонту – якщо потрібно щось відремонтувати, а нам дайте спокій.

— У мене пенсія маленька, а друкарський верстат зламався, вибач, Віра, — із сарказмом відповіла Людмила Іванівна, але невістка й тут знайшла, що відповісти:

— Пенсія маленька у Вас, тому що Ви ніде не працювали. Треба було в молодості думати про старість, а не сподіватися на чоловіка та синів.

Віра – дружина молодшого сина Людмили відключила телефон, а свекруха так і залишилася сидіти у кріслі. Перед очима раптом постало все її життя, ще з того часу, як дев’ятнадцяти річна Люда вийшла заміж за Анатолія Мельника, якому дали роботу в іншому місті, і Людмила вирушила за ним …

…Працював тоді чоловік Людмили за багато кілометрів від рідного дому. Люда, яка тільки-но закінчила педагогічне училище, навіть на роботу там влаштуватися не могла. Дитячого садка там не було, та й взагалі роботи не було.

– Сиди вдома, Люда, – дбайливо сказав чоловік.- Я нас з тобою забезпечу. Навіщо тобі працювати, якщо немає такої необхідності?

Люда тільки кивнула. Потреби справді не було. Житлом наречені були тимчасово забезпечені, харчуванням – теж, а гроші, навіть, вдавалося відкладати, витрачати особливо їх не було куди.

І почалося у Люди життя. Не встигла на одному місці освоїтись, як чоловіка переводили на роботу у інше місто. Дівчина настільки звикла жити між поїздками, валізами, що після приїзду на нове місце роботи перестала розкладати речі з сумок повністю. Тільки найнеобхідніше діставала.

Незабаром Люда зрозуміла, що життя таке їй не до вподоби. Немає ні дому свого, ні кута. Переїжджають із валізами з міста у місто, а що далі? От якби були діти, життя стало б яскравішим, а родина міцнішою. Сенс у цьому нелегкому житті з’явився б.

Але незважаючи на те, що Мельники вже п’ять років жили у шлюбі, дітей у них так і не народилося. Навіть не завагітніла Люда жодного разу. Почалися довгі роки очікування, обстежень та процедур. Так тривало доти, доки у тридцять п’ять років Людмила народила сина Олега. Жінка вже зневірилася і раптом – такий подарунок.

До цього часу чоловік вже отримав квартиру в обласному центрі, де родина і осіла. Жили як усі. Через три роки дочка народилася, а молодший син – Віталій народився зовсім несподівано. Людмилі було вже сорок п’ять років, подружжя і не чекало такого дива.

Трьох дітей виховувати не просто, тому Анатолій знову наполіг, щоб дружина не працювала, а присвячувала час домашнім справам, дітям та побуту. Заробляв Анатолій дуже добре, тож сім’я не потребувала.

Людмила була гарною матір’ю. Усю себе без залишку дітям присвятила. Жінка металася між школою, гуртками та спортивними секціями, створювала затишок у будинку. Все звалила на себе Людмила, забезпечуючи чоловікові надійний тил та звільняючи його від побутових проблем.

Про пенсію, а тим більше про її розмір тоді й думок не було. Найважливіше було дати дітям освіту та житлом забезпечити. Коли одружився Олег, а потім вийшла заміж Єва – середня дочка, Мельники продали спадщину своїх батьків і купили старшим дітям по однокімнатній квартирі.

А потім дуже сильно занедужав чоловік Людмили. Коли Анатолій зліг після складної процедури, молодшому синові було чотирнадцять років, а мамі хлопчика – п’ятдесят дев’ять. За рік батька не стало, а невдовзі Людмила вийшла на пенсію.

Жили із сином за рахунок накопичень, пенсії. А ще Людмила Іванівна здавала в оренду однокімнатну квартиру, яку вони незадовго до відходу чоловіка купили для молодшого сина.

На цей час Віталій вже навчався в університеті. Вивчити хлопця допомогли старші діти – Олег та Єва, які не залишилися осторонь і за це їм мати дуже вдячна. Після отримання диплому Віталій одружився зі своєю однокурсницею – Вірою і переїхав жити з молодою дружиною в однокімнатну квартиру, яку купили їм батьки.

Мати залишилася сама. Непросто жити одній у шістдесят дев’ять років, але вона має дітей. Якщо Людмилі Іванівні щось потрібно, вона завжди зверталася за допомогою до старшого сина та доньки, а тепер ось і до Віталія. Але те, що зараз жінка почула від молодшої невістки, образило її до глибини душі.

Мати твердо вирішила поговорити з сином. Адже він не знає, що його дружина собі дозволяє. Якщо Віталік дізнається, як вона розмовляла з його матір’ю, одразу приструнить нахабу.

Яке ж було здивування матері, коли вона почула відповідь від сина:

— Тобто ти знаєш про нашу розмову з Вірою?

– Знаю, і що? – знизав плечима Віталік. – Мамо, ну, ти, дійсно, дістала. Вічно тобі щось потрібно.

– Я? Дістала? – Людмила Іванівна широко розплющила очі і не кліпаючи дивилася на сина. – Але ж ви мої діти. До кого ще мені звернутися за допомогою на старості років?

— Ну, до нас, до нас, звичайно, але ж не так часто. Я доросла людина, у мене своя сім’я, безліч справ, а тобі вічно щось раптом треба і завжди не вчасно, — розсердився син.

— Та я зараз уперше за останні півтора місяці звернулась до тебе із проханням. Минулого разу попросила Мурчика з дерева зняти. Чи мені треба було самій на дерево залізти, коли троє моїх дітей у сусідньому дворі живуть?

– Ні, мамо, це не все. А килими з хімчистки привезти? А змішувач міняти на кухні. Ще й мікрохвильову піч їздив із тобою купувати, – перераховував син.

— Я забула про це, — ледь чутно відповіла мама, — Синку, а ти записуєш, скільки разів мені допоміг?

— Ні, не кажи нісенітниці і взагалі, мамо, цього разу ти справді могла викликати вантажників.

– Я зрозуміла тебе. Значить, і з тим, що твоя дружина насварилася на мене, ти теж згоден, — крижаним тоном спитала мати.

— Ні, я поговорив із Вірою. Цього більше не повториться, але з іншого боку, її теж можна зрозуміти, ти постійно дзвониш і щось просиш.

— Ти мій син, я тобі все життя віддала. Ти повинен мені допомагати! – не витримала Людмила Іванівна.

– Мамо, ніхто, нікому нічим не зобов’язаний. Ні ти мені, ні – я тобі. Коли в мене будуть діти, я одразу їм це поясню. Та й тобі, не допомога від усіх нас потрібна. Ти просто не хочеш втрачати свій вплив на нас. Тобі подобається керувати нами, давати вказівки, а ми троє, щоб крутилися навколо тебе.

Людмила Іванівна мовчки відключила телефон. Декілька хвилин жінка сиділа в повній тиші. Їй здавалося, що син зараз зателефонує та вибачиться, але цього не сталося.

— Ну що ж,— сказала вголос мати,— кажеш, синку, що ніхто, нікому, нічого не винен? Значить так тому і бути.

Людмила згадала, як вони з Анатолієм продавали будинок, квартиру, що дісталися їм у спадок від бабусі Людмили та батьків Толіка. Як потім купували кожному зі своїх дітей по невеликій однокімнатній квартирі, щоб було де жити синам та дочці, коли створять свої власні сім’ї.

— Ми все це житло на тебе оформлятимемо, Людо, — сказав чоловік.

– Навіщо, Толік? – усміхнулася дружина.

— Настане час ти все дітям віддаси, а поки ти будеш власницею, — наполіг чоловік, — Послухай мене. Так правильно та надійно.

Людмила сперечатися зі своїм Анатолієм не стала. Зробили так, як чоловік вирішив. І ось тепер, Олег та Єва давно продали свої квартирки, додали грошей та купили житло побільше. Мама була впевнена, а тому віддала квартири зі спокійною душею.

Віталій же одружився нещодавно і його однокімнатна квартира, поки що оформлена на матір, а значить, їй вирішувати як з цим житлом вчинити. Якщо син вважає, що ніхто нікому нічого не винен, значить нехай вимітається зі своєю принцесою. Декілька днів Людмила виношувала свої думки в голові.

За цей час ні син молодший, ні невістка так і не змогли зателефонувати та вибачитися перед матір’ю. Тому Людмила Іванівна ухвалила остаточне рішення та впевнено набрала номер сина:

– Підшукуйте з Вірою житло для себе і виїжджайте з квартири, – спокійно сказала мати.

— Мамо, а це що за новини? – усміхнувся син. – Віра, ти чуєш, моя мама нас на вулицю виганяє з нашої власної квартири.

— Не з вашої, а з моєї. За документами, я у цій квартирі господиня, а виписати вас звідти – хвилина часу.

— Мамо, ти жартуєш? Ти мала передати цю квартиру мені, коли я одружуся. Так тато хотів, – розгубився молодший син.

— Помиляєшся, синку. Ніхто, нікому, нічого не винен. Чи забув ти свої слова? Виїжджайте, а квартиру я здаватиму, щоб оплачувати послуги вантажників, помічників, таксі та перевізників. Що незрозумілого?

Син спантеличено помовчав, потім поклав слухавку. А за півгодини у двері Людмили подзвонили. Віталій приїхав поговорити. Він плутано казав, що вона зовсім неправильно його зрозуміла, що Віра дуже винна і взагалі, тепер у стосунках матері з сином все буде зовсім по-іншому.

Людмила знову не стала сперечатися, а лише кивала, з легкою усмішкою. Мовляв, добре, звичайно, зрозуміла. А сама думала, що нехай так, але вона відновить справедливість. А ще вона згадувала свого чоловіка і тільки зараз зрозуміла як він мав рацію. Життя довге і що чекає нас на заході сонця одному Господу відомо…

Джерело