– Боже, та де тут все взагалі знаходиться? Нічого не можна знайти! А куди поділося ігристе з верхньої шафки? – почувся з кухні незнайомий жіночий голос.

Віра застигла в коридорі, не встигнувши зняти другу туфлю.

День і так видався не дуже – черговий провал на роботі. Три місяці роботи над проєктом зійшли нанівець. Начальник галасував так, що шибки тремтіли:

– Жодної командної роботи! Ви не вмієте працювати з людьми, Віро!

Наче вона винувата, що замовник в останній момент передумав.

– Не вмію працювати з людьми… – ця фраза крутилася в голові всю дорогу додому. – Може, начальник правий? Може, я й справді не вмію? Он і з Маринкою як вийшло…

– О! Знайшла! – знову почулося з кухні. – Треба ж, за банками з крупою сховала… Хто б міг подумати! У такої правильної дівчинки – і такі схованки.

Віра навшпиньки підійшла до кухні. На її улюбленій табуретці, закинувши ногу на ногу, сиділа жінка років сорока п’яти.

Дорогий костюм, ідеальний манікюр, укладене волосся – типова успішна бізнес-леді.

На столі стояла та сама пляшка ігристого – її купив колишній чоловік Віри на минулий новий рік.

– Все, що після нього залишилося, – промайнуло в голові у Віри.

Після розлучення вони не спілкувалися.

– Ви хто? – Віра постаралася, щоб голос звучав впевнено.

Незнайомка поволі повернулася до Віри. У неї були очі точнісінько як у Марини – сірі, з ледь помітною зеленою іскоркою.

Тільки в Марини вони завжди сміялися, а в цієї жінки погляд був колючий, недобрий.

– О, нарешті! А я вже думала, до ночі вас чекати доведеться. Сідайте, Віро. Нам треба серйозно поговорити.

Було щось невловимо знайоме у її рисах, у манері триматися. Віра напружила пам’ять – десь вона вже бачила цю жінку. Може, на фотографіях Марини?

– Якого… Як ви тут опинилися?

– Через  двері, – незнайомка посміхнулася. – Ключами відкрила. Ось цими, – вона недбало кинула на стіл зв’язку. – Впізнаєте?

Віра оторопіла. Це були її запасні ключі, які вона віддала Маринці три роки тому. Тоді вони ще були найкращими подругами. Були… Як дивно звучить це слово, коли йдеться про п’ятнадцять років дружби.

– Ви їх у Марини взяли? Ви хто?

– Скажімо так, позичила. Тимчасово. Я Світлана, її старша сестра, – вона помовчала і додала: – Марина зараз у лікарні. І знаєте, Вірочко, чому вона там?

– Точно, Світлано! – Згадала Віра.

Тепер вона впізнала цю жінку. На весіллі Марини вона була дружкою. Приїжджала з іншого міста, сказала якийсь сльозливий тост про те, як вони з сестрою в дитинстві ділили ляльок…

Віра тоді ще подумала – яка ж Світлана гарна. З холодною, твердою красою. Такою, напевно, і має бути успішна бізнес-леді.

Віра відчула, як до горла підступає щось неприємне. Місяць тому вони з Мариною дуже посварилися. Через Миколу, чоловіка Марини.

Точніше, через те, що Віра випадково дізналася про його пригоди з іншими жінками і мала таку необережність розповісти подрузі.

Це сталося випадково. Вона просто зайшла в той фітнес-клуб – новий, дорогий, поряд із роботою. Взяла пробне заняття. А в роздягальні почула розмову.

Дві дівчини обговорювали «одруженого чоловіка з третього поверху». Високий, кажуть, гарний, працює в ай ті…

Віра не одразу зрозуміла, про кого мова. А потім одна з них дістала телефон, показала фото, а Віра краєм ока все побачила. Усередині все похололо. На фотографії був Микола. Який обіймався з довгоногою білявкою…

– Що з Мариною? – хрипко запитала Віра, повертаючись у реальність.

– Нерви… Ой, я навіть говорити не хочу. Добре все, слава Богу, – Світлана говорила спокійно, майже байдуже, але в очах була злість.

– Господи… – Віра сіла на стілець. – Я не знала…

– Звісно не знали! – Світлана різко встала, пройшлася по кухні. – Ви ж були надто зайняті, допомагаючи моїй сестрі «відкрити очі на правду»! А те, що ця правда отаке спричинить – про це ви подумали?

Віра згадала той вечір. Як набирала номер Марини. Як тремтіли руки. Як думала – говорити, чи ні? А потім вирішила – треба. Подруга має знати правду.

Марина приїхала через пів години. Вони сиділи на цій кухні. Пили чай – міцний, щоб у голові прояснилося хоч щось. Віра розповідала. Марина слухала мовчки. Тільки під кінець запитала:

– Ти впевнена?

А потім встала і пішла. Мовчки. Навіть дверима не гримнула. Просто вийшла – і все. Більше вони не розмовляли. Віра намагалася дзвонити, писати повідомлення. Тиша у відповідь.

– Послухайте, – Віра почала злитися. – Я що, мала мовчати? Коли дізналася, що чоловік моєї кращої подруги гуляє з якоюсь дівкою з фітнес-клубу?

– Мали! – вигукнула Світлана. – Тому що є речі, в які лізти не варто! Особливо коли не знаєш усієї історії!

– Якої ще історії?

Світлана важко зітхнула і знову сіла.

– А ви думаєте, чому Микола почав зраджувати? Не задавалися цим питанням? Ні? А я вам розповім. Бо Марина вже багато років не може народити. І останні два роки сахається від чоловіка. Тому що після кожної невдалої спроби важко переживає. А він її любить, недолугу. І терпить це все. І до фахівців веде. І гроші останні на ці процедури витрачає…

Віра мовчала, перетравлюючи інформацію. Марина ніколи не розповідала їй про це. Завжди тільки жартувала – мовляв, поки кар’єрою займаємося, дітей встигнемо ще завести…

А були ж дзвіночки. Її дивний настрій останнім часом. Відмова від зустрічей. Темні кола під очима, які не міг приховати навіть дорогий макіяж.

– Знаєте, що вона мені сказала у лікарні? – запитала Світлана. – Я сама винна. Я його довела. Який мужик витримає жити з такою?

– Вона не…

– Чи не непогана? Звісно ні. Але вона у це вірить. Вже не один рік вірить. А тепер ще й це… – Світлана дістала телефон, показала фотографію. – Ось, помилуйтеся.

На екрані була Марина. У лікарняній палаті. Змарніла. А поряд – Микола. Спить, згорнувшись на незручному лікарняному стільці. На щоці – тижнева щетина, комір сорочки зім’ятий, у руках – якийсь пом’ятий журнал.

– Він там живе, – тихо сказала Світлана. – Вже два тижні. На роботу їздить, потім у лікарню. Медсестри його вже своїм вважають, каву приносять. Знаєте, що у цьому журналі? Стаття про усиновлення. Він тепер все це читає. Каже – ось вийде Маринка з лікарні, документи збиратимемо…

– І що тепер? – нарешті спитала Віра.

– А тепер вона у лікарні, а ви тут ігристе по шафах ховаєте. – Світлана покрутила в руках пляшку. – Дороге, до речі. Поціновувачам подобається таке?

– До чого тут це взагалі?

Світлана посміхнулася:

– Ні до чого. Просто захотілося пригубити. За все хороше.

Вона дістала дві склянки, акуратно налила.

– Знаєте, Віро, я ж спочатку сваритися з вами хотіла. Прямо тут на кухні. Приїхала, як тільки Маринку у лікарню поклали. Взяла у неї ключі – нібито квіти полити. А сама думала – знайду вас і…

– А потім сіла тут, все роздивилася… Фотографії ваші побачила. З Маринкою в інституті, на морі, на її весіллі… І зрозуміла: а ви ж справді думали, що так буде краще. Що правда завжди має бути правдою, попри все.

Віра взяла в руки одну з фотографій на холодильнику. Вони з Мариною на першому курсі. Обидві худі, кудлаті, щасливі. Марина тоді тільки-но приїхала зі свого маленького містечка, всього боялася. А Віра, міська штучка, взяла її під крило. Водила всюди, показувала місто, вчила гарно чепуритися… З того часу вони й не розлучалися.

– А хіба ні? – тихо спитала Віра. – Хіба правда не найважливіше?

– Ні, дівчинко. Іноді правда робить гірше. Іноді брехня задля спасіння – це не просто гарні слова. Іноді потрібно просто промовчати. Особливо якщо любиш людину.

– Але ж я хотіла, як краще…

– Усі завжди хочуть, як краще, – Світлана гірко посміхнулася. – Тільки виходить, як завжди. Знаєте, що найгірше? Марина вас не звинувачує. Каже – Віра правильно зробила, що розповіла. Вона ж завжди була чесною, прямою… А я дивлюся на неї і думаю – ось вона, ваша чесність. Слаба лежить і чоловік, який спить на стільці в коридорі.

Віра машинально взяла свою склянку, зробила ковток.

– Що мені тепер робити?

– Для початку – взяти свою сумку, сісти у таксі й поїхати у лікарню. Марина якраз після процедур у цей час. Миколу я відправила додому поспати, тож ніхто не завадить. Поговоріть. Тільки не про вашу цю правду. Про те, як ви за нею скучили.

Світлана встала, прибрала ігристе назад у шафу.

– І ось ще що… Я тут поки сиділа, у вашому телефоні трохи подивилася. Він на столі лежав без пароля. Все листування про цей випадок я видалила. Не дякуйте.

– Ви в моєму телефоні порпалися? – обурилася Віра.

– А ви в чужій родині, – сказала Світлана. – Тож рахуйте, що ми квити. Ключі залишу. І знаєте, що? Купуйте нове ігристе. Це якесь не дуже.

– Як і моя дружба, правда? – гірко посміхнулася Віра.

Світлана раптово пом’якшала:

– Знаєте, що я зрозуміла за свої сорок п’ять? Дружба – ваша з Маринкою – вона справжня. Просто… Видихлася трохи. Але це не означає, що її не можна врятувати.

Вона попрямувала до виходу, але біля дверей обернулася:

– Так, і ще. Якщо Марині нагадаєте цю історію з фітнес-клубом… Присягаюся, я повернуся. І наступного разу буде сварка.

Гримнули вхідні  двері. Віра залишилася сидіти на кухні, дивлячись на ігристе у склянці. У голові крутилася безглузда думка:

– Треба ж, а й справді не дуже воно. Як я раніше не помічала?

Вона встала, підійшла до вікна. Надворі темніло. Мрячив дрібний дощ. Така погода була в той день, коли вони з Мариною познайомилися…

Перший курс, перша лекція. Марина забула парасольку, а Віра поділилася своєю. Потім вони разом пили каву в їдальні, і Марина розповідала про своє маленьке містечко, про маму-вчительку, про старшу сестру.

Телефон завібрував – надійшло повідомлення від служби таксі:

«Вас чекає чорний Опель».

Світлана явно встигла викликати таксі з її телефону.

Віра швидко зібрала сумку, накинула плащ. У кишені щось зашаруділо – записка, написана гострим нерозбірливим почерком:

«306 палата. Квіти не потрібні. Потрібні ви. І ніякої правди.»

Внизу був приписаний номер телефону.

Віра зім’яла записку, але потім передумала й акуратно розправила. Зберегла номер у телефоні. Чомусь їй здавалося, що він ще знадобиться. Особливо, якщо правда знову почне лізти назовні.

У таксі грало радіо. Якась попсова пісня про кохання та прощення. Віра попросила вимкнути – надто банально.

– У лікарню? – уточнив таксист. – Відвідуєте когось?

– Так… Подругу.

– Це добре, – кивнув він. – У лікарні головне – не залишатися одному. Я знаю, бо сам місяць тому лежав.

Віра промовчала. Що тут скажеш? Що вона, найкраща подруга, дізналася про лікарню останньої? Що п’ятнадцять років дружби розвалилися об одну «правду»? Що вона гадки не мала про те, через що Марина проходила всі ці роки?

У лікарняному коридорі пахло чимось медичним. На стіні був розклад процедур.

До 18:00. Значить, Марина вже має бути в палаті…

Палата була наприкінці коридору. Віра хотіла постукати, але застигла. З-за дверей чувся знайомий голос – Марина розмовляла по телефону:

– Так, Микольцю, я поїла. Ні, нічого не турбує… Ну, який черговий лікар на ніч? Іди додому, поспи нормально… І не надумай знову на стільці ночувати, а то розлучення влаштую, зрозумів? Не приїжджай, все, не треба.

У голосі чулася усмішка. Така рідна, знайома. Віра притулилася до стіни, заплющила очі. Дорахувала до десяти. Потім ще раз до десяти.

І постукала.

– Заходьте! – відгукнулася Марина.

А потім, уже в слухавку:

– Все, любий, мені пора. Здається, до мене гості прийшли…

Віра відкрила двері. Марина лежала на ліжку, вкрита білою лікарняною ковдрою…

– Віра? – прошепотіла вона. – Ти як тут?

– Твоя сестра. Вона…

– А-а-а, – Марина кивнула. – Значить, знайшла все-таки ігристе за крупою?

– Ти знала?

– Звісно. Я ж тебе знаю п’ятнадцять років. Ти завжди ховала заначки. Ще в гуртожитку, пам’ятаєш? За батареєю шоколадки, під ліжком…

Вони подивилися один на одного і раптом розреготалися. Гучно, до сліз. Як у старі добрі часи.

– Пробач мені, – сказала Віра крізь сміх і сльози.

– За що? За правду?

– За все. За те, що не бачила. Не розуміла…

Марина простягла руку:

– Іди сюди…

Віра обережно обійняла подругу.

– Знаєш, – прошепотіла Марина, – Я ж теж хороша. Треба було самій розповісти. Про все. Про спроби завагітніти, про себе… Просто боялася. Що ти шкодуватимеш. Або ще гірше намагатимешся допомогти.

– А я допомогла б?

– Ні. Але дуже старалася б. Як завжди.

Вони просиділи так до вечора. Говорили про все і ні про що. Згадували інститут, перші побачення, перші роботи. Марина розповіла про спроби завести дітей, про переживання. Віра – про розлучення, про самотність, про безглузду звичку всім говорити правду.

– Може, правда не завжди потрібна? – запитала Марина.

– Може, – погодилася Віра. – Але дружба потрібна завжди.

Коли вона йшла, вже зовсім стемніло. У коридорі зустрілася з Миколою – таки приїхав, не послухався.

– Ого, – він здивовано підняв брови. – Ти як тут?

– Провідати зайшла. Марина вже спить…

– Це добре, – кивнув він. – Їй треба більше спати. І… дякую, що прийшла.

Віра мовчки кивнула і швидко пішла до виходу. Чомусь здавалося, що Микола знає. Про все – про фітнес-клуб, про розмову, про правду. Знає але… Прощає?

Надворі знову був дощ. Віра викликала таксі, назвала адресу. А потім дістала телефон і написала Світлані:

«Дякую. За правду, за все…»

Відповідь надійшла майже відразу:

«Головне – не ховайте ні ігристе за крупою, ні свою дружбу.»

Віра посміхнулася і подивилась у вікно. Місто жило своїм звичайним вечірнім життям.

Світили ліхтарі, поспішали кудись люди, сигналили машини. Як завжди.

Ось тільки щось змінилося. Щось важливе…

Можливо, вона нарешті зрозуміла – іноді мовчання справді дорожче за золото.

Особливо коли йдеться про тих, кого любиш…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело