Про те, як вирішив піти служити до лав ЗСУ, про перший військовий досвід та здобуті на фронті трофеї – в інтерв’ю спеціальному кореспонденту ICTV Володимиру Рунцю розповів головний сержант аеромобільного батальйону 46 окремої аеромобільної бригади ДШВ Зеновій Красівський.

Про початок військового досвіду

– Розкажіть, як ви потрапили в десантно-штурмові війська?

– За власним бажанням. Під час повномасштабної війни я сам прийшов та мобілізувався. Мене відправили в 95 бригаду, а звідти вже подальша служба склалася у 46 бригаді.

– Ви мобілізувалися, але я точно знаю, що це не початок вашого військового і воєнного шляху.

– Так, не початок. Початок був ще у 2013 році, до початку АТО. Я пішов на службу, оскільки дуже бажав бути миротворцем. Я собі склав такий план життєвий, що хотів би поїхати десь допомагати, брати участь у бойових діях тощо. Склалося так, що я вдома був миротворцем у своїй країні.

– У миротворчу місію ви так і не потрапили?

– Так і не потрапив. Вже частково було навіть погоджено, що я зможу поїхати, але війна внесла свої корективи.

– А куди ви планували поїхати у складі миротворчої місії?

– Тоді були поїздки в Конго і ще декілька регіонів. Але мені було, якщо чесно, байдуже. З українськими силами, в принципі, поїхав би, куди сказали.

– Як ви собі уявляли війну і в чому різниця була насправді, коли все почалося тут, в Україні, у 2014 році?

– Різниця кардинальна, тому що там, переважно, не такі бойові дії, як у нас. Там були місії охорони та оборони якихось об’єктів, можливо, якихось вантажів тощо. Тобто повноцінних бойових дій там таких не було, але треба було виконувати якусь окрему задачу.  Тому самі бойові дії застали лише в Україні під час війни. Тут вже зовсім інший досвід і зовсім інша робота.

– Майже 7 з 10 років війни, яка триває в Україні, ви в ній берете безпосередню участь. Як ви вважаєте, у вас змінилося ставлення до миротворців? Чи вони могли б бути корисними тут, в Україні, і як? 

– Думаю, що у миротворчої місії зовсім інша задача. Вони можуть стати лише на кордоні й тримати, грубо кажучи, під контролем певну ділянку. Їх не можна використати в бойових діях. Вони як забезпечення. От тільки для цього. Але в інших ситуаціях використовувати їх, як бойову одиницю – це не логічно було б взагалі.

– 2013 рік, ви сподіваєтесь потрапити в миротворчу місію за кордон. Престижна служба, поважна справа. І тут починаються події. А в якому місяці 2013 року ви потрапили в армію?

– Ой, це, здається, була весна. Місяць навіть не пам’ятаю. Тобто до Майдану ще пів року добрих. Певний, що тоді, якби не армія, то я був би на Майдані. Фактично, нам забороняли, будучи військовим, їхати на Майдан, але я туди потрапив декілька разів.

– Світ здригнувся у 2022 році, коли сказали, що Росія набагато більша за Україну. Західні партнери давали лічені дні, усі готувалися до того, що, ймовірно, Київ можуть захопити. Були вивезені посли, дипломатичні місії і так далі. Ви зіткнулися з цим великим ворогом, як Росія, у 2014 році. Страшно було? 

– Я звик думати в межах своєї зони відповідальності. Глобалізувати – це завжди йде в мінус для загальної картинки, для сприйняття. Усе глобально погано, а на своєму учаснику треба дивитися, якщо там дії переважають противника, от можна його вбивати, нищити, проходити далі, значить не все так погано.

– Куди ви потрапили у 2014 році, коли почалися безпосередньо бойові дії?

– Нас наказом перевели в 93 механізовану бригаду. Спочатку, звичайно, навчання, полігони – це Десна. Тоді я став маленьким командиром, командиром бойової машини БМП-3. Те, що ми використовували. І таким же маленьким командиром я прийшов у 93 бригаду. І далі вже в бойові дії долучався, як і всі.

Мені подібні командири, які прийшли зі мною, які вже тоді перший порох понюхали, вони вже були в боях. Старші ж мобілізовані, які воювали, вони вже зрозуміли, що ми не боїмося, що ми також можемо вести вперед тощо. Перші штурми наші були у складі 93 бригади.

Про перший штурм

– Який штурм вам запам’ятався найбільше? Можете трохи про нього розповісти?

– Найперший, звичайно. Тоді нас відправили штурмувати село Жолобок у Луганській області. Це перший мій повноцінний бойовий досвід. Я був там командиром групи. Зайшли, окопалися, і далі почалося щось схоже до теперішніх боїв.

Це було реальне бойове зіткнення, коли бачили супротивника. Перестрілки місцеві, стрілецька зброя і дуже багато артилерії. З їхньої сторони – просто нереальна кількість. Вже тоді залучалися дрони, але вони вели спостереження, скидів не було і не було FPV. Розуміємо, що тоді це для нас було пріоритетом. Оскільки можна було перебігти, вибігти, окопатися, сісти в, грубо кажучи, невеликій норці або в ямці і сидіти, перечекати обстріл. А зараз, зараз так бойові дії не ведуться.

Про цивільне життя після служби

– У вас була можливість повернутися до цивільного життя? У 2017 році за наказом президента ви звільнилися, так, як і багато хто інший. Закінчився так званий особливий період. Чим займалися тоді?

– Якщо чесно, перших пів року я просто не міг отямитися після війни. Можливо, десь навіть трохи більше.
Я пам’ятаю моменти, я просто лежав і дивився вгору, нічого не робив. Я не міг зібратися, не міг просто вийти там і показатися навіть в люди деколи. Було тяжко, тяжко, дуже тяжко. І потрохи, потрохи почав виходити в цивілізацію.

– Ви собі ставили запитання, чому? Чому з вами таке відбувається і які відповіді знайшли?

– Так. Мені дуже важко було знайти спільну мову з людьми, які не воювали. Це перше. А, по-друге, мене страшенно дратували всі. Я не показував, що я нервуюсь, але було дуже незручно. Але час лікує, напевно.

Про початок повномасштабної війни та рішення мобілізуватися

– Приходить лютий 2022 року, повномасштабне вторгнення. Скільки секунд у вас зайняло рішення мобілізуватися?

– Річ у тім, що до того, як почалася повномасштабна війна, невеликі такі меседжі приходили від військових, що буде війна. Не може просто там розвиватися місцеве ТРО, і буквально за деякий період із батальйону створюється бригада тощо. Я телефонував, запитував знайомих, і вони кажуть, що збільшується кількість військових. Також зросла кількість курсів, підготовки різної. Просто так це не робиться. І всі військові вже були так чи інакше трішки готові до того, що буде повномасштабна війна.

А 24 число я зустрів у Борисполі з дружиною, з дитиною. Ракетний обстріл тоді був. Перше, що я зробив, це в голові промайнуло, що треба закрити чимось вікна, щоб скло не полетіло. Але я побачив, що хвиля не досить сильна, і вікна не повилітали. Спрацювала тільки сигналізація в усіх автомобілях. Ми зібрали речі, підготувалися, і я сім’ю перевіз до її батьків. Покликали тестя, він забрав дитину. І того ж дня я поїхав у військкомат одразу.

Коли ми як 95 бригада виїхали на Макарів, то вже на місці ми поспілкувалися, хто має якийсь досвід, хто брав участь в АТО, хто має досвід бойових дій. Якраз зібралися на позиціях хлопці, які воювали. І тоді можна було давати відсіч противнику.

Про бої під час війни

– Які бої запам’яталися найбільше зараз, під час повномасштабної війни?

– Я б не сказав навіть бої, окремі напрямки, на яких працювали – Київщина, Херсонщина, сам Донбас, Соледар.

– Початок повномасштабної війни всім запам’ятався тим, що українська армія десятками за день, сотнями за день палила військову російську техніку. Я знаю, що ви безпосередньо теж брали участь у таких боях, коли доводилося палити танки. Хизуйтеся, скільки спалили.

– Це загальна робота усіх підрозділів, і не можна сказати, що просто я вийшов, спалив танк. Впевнений, що є такі молодці хлопці, які працювали і нищили.

– Це ваша фраза “Спочатку ми стріляли в російські танки, а потім вони стріляли в нас”. Це про який населений пункт ви так сказали? 

– Саме промзона Макарівська. Ми виходили групою. Виходили не на зачистку, а ми хотіли установити мінний шлагбаум, щоб зловити ворожу техніку. Там виїжджали танки, працювали в нашу сторону. Це був березень. Ми зайшли групою, облаштували там мінний шлагбаум, сапери облаштували. І на нас просто виїхав ворожий танк. Впритул виїхав. Усе, що було, у нього випустили. Він був уражений не один раз.

Я пам’ятаю нашого командира роти, який стояв за бетонним тонесеньким парканом з гранатою в руках. Я кричав йому “кеп, не треба, нічого не допоможе”. Танк не міг в нас влучити, тому що він стояв на висоті, на дорозі. От, він і не міг нижче опустити дуло, щоб нас вразити. А ми були прямо під ним. І він стріляв вверх по промзоні, а нас не міг зачепити. Далі, коли вже він зрозумів, що працюють в близькості біля нього, він почав розвертатись і тікати. Розвернувся, задимівся і втік.

Після цього виїхали дві БМП, і вже вівся переважно стрілецький бій. І коригування так само, коригували вогонь артилерії по тих БМП. А через буквально тиждень, навіть менше, танки приїхали до нас. Так само, десь у метрах 70, один танк заїхав, почав розбирати верхні будівлі. У нас було напівпідвальне таке приміщення. Ну, звичайно, стандартно, хто знає, що робити, у розсипну. Зайняли оборону на різних рубежах. Поранених забрали. Важливо не втрачати контроль. Відкотилися до наступних будівель, по яких вони не працювали. Звідти відпрацювали стрілецькою зброєю. А далі – артилерія, коригування, командир роти коригував.

– Знищили цей танк і БМП?

– Ні, тоді ні. Вони відступили. Вони відстрілялися, просто відпрацювали гарно по піхоті, я так розумію, і відступили. Не знаю чому, у них були набагато переважаючі сили.

– Я знаю зі свого досвіду, що таке танк, коли він у безпосередній близькості. Це, ну, реально страшно. Ну, він сам, своїм навіть виглядом показує, що я – танк. Як за таких умов зберігати холодний розум і, взагалі, ухвалювати рішення вести бойові дії, намагатися протистояти такій махині, багатотонній, як танк?

– Тільки досвід, напевно, впливає. Ми розуміємо, як він працює. Танк не може бачити всього, тільки напрямок, куди саме бити. І ми розуміємо це також. Декілька разів, у принципі, якщо танк обстріляє, після цього вже розумієш, що він може, а що ні. Можна підбігти до нього, в принципі. Сам звук, постріли, так, воно все лякає. Але якщо залишатися на місці, не рухатися, то це майже 100% смерть. Треба постійно ухвалювати якесь рішення. Постійно рухатися.

Про здобуті трофеї

– Знову ж таки, процитую вас самих. Ви написали, що любите збирати трофеї й у вас є цікаві екземпляри. Похизуєтеся, що вдалося захопити і який це трофей?

– Гіацинт-Б, 152 міліметри – це солідна зброя. Так, ми її вкрали, грубо кажучи, з переднього краю якраз. Противник був у декількох сотнях метрів. Спочатку ми під’їхали дуже рано, по сірому, підвезли колеса, бо на ній не було одного колеса, одне, здається, було пробите. От, ми підвезли колеса, зібрали докупи, а потім викликали машину, Козака. Він приїхав, вчепили її на буксир і просто прямо через поле потягнули.

Причому ми не змогли скласти лапи повністю, тільки одну лапу склали, вони складаються дві разом. Ми не змогли скласти, сили нам не вистачило, і ми за одну лапу вчепили і буксирували її по полю. Трошечки поприлітало, але, в принципі, механік був хороший, і хлопці швидко працювали. Нас не зачепило жодного разу.

Крім цього, була ще УР-ка велика, це машина для розмінування. Ми її вже забрали після того, як росіяни відступили за Дніпро. Але проблема була в тому, що вона розташовувалася якраз внизу, біля самої річки. Її треба було витягнути і противник бачив її. Тобто ми тягнули її на горб. Мені стало у пригоді те, що я був у механізованих військах. Я гарно знаю, як ремонтувати. Вона підірвалася, і її вони кинули. Кинули, але в такому місці, що забрати її було дуже тяжко.

Причому вона була заряджена повністю. Ми зремонтували гусінь, причепили, приїхали Козаком, вчепили на буксир. Просто там на місці. Відремонтували і потягнули потихесеньку нагору її. Явно, що противник бачив нас, там можна було дострілятися. Грубо кажучи, просто в той момент, напевно, не було в них чи засобів, чи можливостей. А може просто не догледіли, що ми її вкрали.

Про сержантів на фронті

– Кажуть, що сержанти – це основа українського війська. Створювалися всі сержантські курси, багато було зроблено для того, щоб це стало саме так. Чому це так? Як це працює на практиці?

– Я б не сказав, що це основа. Це, грубо кажучи, одні з тих, хто на полі бою, на місці вже керує боєм. Так само й офіцери, командири, які безпосередньо на полі бою бачать, що відбувається, і керують. Не скажу, що тільки сержанти щось вирішують. Це було б несправедливо. Навіть звичайні військові, звичайна піхота багато що вирішує.

Саме вона зараз тримає удар на собі. У ці секунди, ми з вами зараз розмовляємо, а на позиціях у нас тривають штурми. І саме в ці секунди вони тримаються. Командири рот, головні сержанти, солдати – вони тримають цей стрій. Я навіть не знаю, якими треба бути сталевими, щоб триматися. Щоб командири тримали свою піхоту на позиціях. Впевнений, що вони втомлюються. Впевнений, що вони хочуть відпочити. Але ми бачимо, що ситуація досить зараз складна. Вони, напевно, розуміють, якщо здадуться, то ніхто, крім них, не буде залучатися. Відпочинок не на часі.

Друзі ДШВ

Друзі ДШВ – це платформа, на якій всі можуть донатити на потреби Десантно-штурмових військ.

Проєкт створено для надійної та довгострокової підтримки українських воїнів, які ефективно виконуватимуть бойові завдання, маючи необхідні комплекси РЕБ, дрони та інше озброєння.

Також власним прикладом можна показати, що українська армія – це сильні та вмотивовані воїни.

Щоб долучитися до Десантно-штурмових військ, потрібно залишити заявку на сайті та пройти попередню підготовку.

Фото: скрін з відео