“Софіє Миколаївно, ви навіть не уявляєте, як я щаслива на своїй новій роботі! Тепер я займаюся справжньою професійною діяльністю, отримую премії та заслужене визнання. Більше немає потреби слухати ваші постійні нарікання або розмови про те, як я мала б вам бути вдячною.

Виявляється, що є й інше життя, поза межами вашого дому, де мої здібності оцінюють і поважають. Це дійсно приємно відчути себе частиною чогось більшого, ніж просто домогосподарка.”

Вероніка завжди вважала себе сильною жінкою. Життя не було до неї надто лагідним, але вона ніколи не скаржилася. Ще в дитинстві, ставши сиротою, вона навчилася долати труднощі наодинці. Вісімнадцять років — це той вік, коли люди повинні мріяти і будувати плани на майбутнє, і Вероніка справді була щасливою.

Закоханість у Костянтина поглинула її цілком. Вони проводили весь вільний час разом, допомагали одне одному у повсякденних дрібницях і багато гуляли. Наречений був ідеальним хлопцем: дбайливим, уважним, завжди поруч. Вони будували спільні плани, навіть якщо і не говорили про це вголос. Але одна несподівана новина змінила все.

Одного дня, коли Вероніка дізналася, що чекає дитину, вона впала в паніку. В чужому місті, без рідних і підтримки, з мінімальним доходом від підробітків і незакінченою освітою, вона не знала, як бути. Дівчина боялася сказати про це хлопцеві, але ще більше боялася свекрухи, Софії Миколаївни, яка завжди була надто вимогливою та холодною. Вона довго відтягувала цю розмову, але врешті-решт довелося все розповісти.

— Не переживай, Ніка, — сказав Костянтин, тримаючи її за руку. — Ми все вирішимо. Я поговорю з мамою.

Через кілька днів після їхньої розмови Софія Миколаївна запросила дівчину на чай. Вона виглядала спокійною, але напруга у повітрі була відчутна.

— Ну що ж, Ніка, — почала Софія Миколаївна з холодною посмішкою. — Я знаю, що ти чекаєш дитину від мого сина. І знаєш що? Це добре. Це мій онук. Ти житимеш тут, у моєму домі, і я подбаю про все. Але пам’ятай, ти повинна слухатися мене в усьому.

Вероніка мовчки дивилася в чашку з чаєм, а її руки трохи тремтіли. Вона розуміла, що іншого варіанту в неї немає. Без допомоги Софії Миколаївни вона залишилася б зовсім без підтримки. Серце билося швидко, але розум підказував погодитися.

Так розпочалося її нове життя в родині свекрухи. Та згодом її щастя обірвалося. Костянтин загинув через недбальство на будівництві. Вероніка залишилася з маленьким сином на руках, без житла і без освіти.

Софія Миколаївна взяла на себе роль опікуна не тільки для онука, але й для невістки. Вона забезпечувала їх всім необхідним, але ціна допомоги була високою.

— Я допоможу тобі виховати нашого Андрійка, — не раз повторювала свекруха, підкреслюючи слово “нашого”. Але після цього додавала: — Ти повинна слухатися мене.

Вероніка не одразу зрозуміла, як стала підкореною в домі свекрухи. Всі рішення щодо виховання сина приймала тільки Софія Миколаївна. Вона вибирала, коли малий має спати, чим його годувати, які іграшки купувати. А Вероніка почала відчувати себе не матір’ю, а просто нянькою. Їй не залишалося нічого, окрім як підкорятися.

Одного разу, після чергового важкого дня, жінка усвідомила, що більше так не може жити. Вона втратила себе, свої мрії, бажання. Життя стало лише обов’язком перед свекрухою. Вона більше не відчувала себе людиною, а лише частиною чужої системи. Думка про те, що це триватиме роками, роздирала її.

Вечір того дня, коли Софія Миколаївна повернулася з чергової зустрічі, Вероніка вирішила поговорити.

— Софіє Миколаївно, мені потрібно з вами поговорити, — сказала вона тихо, але рішуче.

Свекруха зупинилася, здивована тоном.

— Що сталося, Ніка? Ти хочеш ще щось для Андрійка? — запитала вона, підвищуючи голос.

— Ні, справа не в цьому. Я більше так не можу. Я розумію, що Ви багато для нас зробили, і я вдячна. Але я теж маю право на своє життя, на свої рішення. Я — мама Андрійка, і хочу самостійно його виховувати.

Софія Миколаївна стояла мовчки, її обличчя стало кам’яним. Через кілька хвилин вона мовила:

— Ти, сирота, думаєш, що зможеш самостійно виховати мого онука? Після всього, що я для тебе зробила, ти хочеш піти?

— Так, я вдячна вам, але більше не можу жити за вашими правилами, — голос Вероніки задрібів, але вона продовжила: — Я знайшла роботу, подруга допомогла. Ми з Андрійком переїдемо. Але буду рада бачити вас у нас вдома.

Софія Миколаївна зітхнула і, не відповівши, пішла до своєї кімнати. Наступного дня свекруха влаштувала Вероніці скандал на вулиці, в присутності сусідів. Вона звинувачувала її в невдячності та використанні її доброти.

Коли скандал досяг апогею, Софія Миколаївна зімітувала серцевий напад. Вероніка, стурбована, кинулася до неї.

— Софіє Миколаївно, що з вами? Я викличу швидку!

Але жінка, відкривши очі, сказала з усмішкою:

— Ось тепер ти бачиш, Ніка. Ти нікуди не підеш.

Декілька днів по тому, Вероніка все ж вирішила піти. Вона знайшла роботу, забезпечила себе і сина. Життя нарешті стало більш вільним, але вона не переставала сумніватися. Чи не зробила вона помилки, покидаючи свекруху, яка так багато для неї зробила?

Але кожного разу, коли вона дивилася на сина, вона розуміла, що її рішення було правильним, навіть якщо шлях до свободи був важким.