Катерина зайшла до кухні й сплеснула руками:

– Степане, навіщо ти нову посуду вийняв? Ми нікого в гості не чекаємо. І, взагалі, тебе домашнє начиння ніколи не цікавило. Навіть не знаєш, де ложки лежать… Ти мене чуєш?!

– Чую, Катю, чую. Відтепер будемо їсти з цих тарілок.

– А чим тобі ті, якими користуємось, не вгодили?

Степан махнув рукою.

Завила серена.

– О, починається… Люди готуються спати, а зараза прокидається, – майже в риму сказав Степан. – А ти запитуєш, навіщо нова посуда. От… хто його знає, що може бути…

– Ціхо, Степане. Нас тут ще Бог милує, а там…

Катині очі затягнуло слізьми. Максим, їхній єдиний син, на війні. Настя, невістка, з двома дітьми за кордоном. І найближчим часом не збирається повертатися додому. Внучка сказала Катерині про це під час останньої телефонної розмови.

– Софійко, ми з дідусем скучаємо за тобою і Тарасиком. Чекаємо вас. І дуже любимо.  

– І ми вас усіх любимо, бабусю. Сумуємо за татом. Швидше б закінчилась війна. Я додому хочу. А мама каже, що тут ліпше. І не проти назавжди залишитися.        

…Тривога була не довгою.

Катерина розгублено дивилась на посуд «для свят». Гадала: заховати все це назад, чи ні? Розповісти чоловікові про розмову з внучкою, чи не варто? Вирішила поки промовчати. Може, Настя не подумавши так сказала…

– Що там у нас на вечерю? – запитав Степан. – І не думай ховати нові тарілки, ложки, виделки. Життя – воно таке, сьогодні є, а завтра – тривога і…

– Та що з тобою, Степане?! Бери собі тарілку, яку хочеш…

Вечеря була смачною, але сумною. Раніше у квартирі було гамірно. Внуки часто бували в Катерини та Степана. А тепер тихо.

– Не святково на душі, – зітхнула Катерина. – Різдво у тривозі минуло. І новоріччя невеселе. Колись у нас ялинка стояла. А зараз – кілька гіллячок у вазі. 

– Та кому зараз радісно? – мовив Степан.

– Максим не телефонує. Хоча б слово сказав. Господи, аби в нього все було добре.

– Це війна, Катю. Дасться чути, коли зможе.

Катерина мила після вечері посуду. Знову завила сирена.

– У пархатих МІГ злетів, – гукнув з кімнати Степан. – Щоб вони…

Катерина витерла руки. Вимкнула в кухні світло. Присіла на стілець. Нічого тяжкого не робила, а, здається, наче гори вернула. Це все нерви…

– Катю, забув тобі сказати: сват телефонував. Просив зайти. Де ти пропала?

Мовчала. Сльози душили горло.

Степан прийшов на кухню.

– Знову плачеш…

Обійняв дружину. Він рідко це робив.

– Степане, у нас ще є нові горнята. Гарненькі. Ті, що моя сестра подарувала. Треба їх знайти. Здається, вони в шафі-купе в коридорі.

Степан усміхнувся.

Пролунав відбій тривоги.

Вечір засівав небо зорями.

Новоріччя…

Ольга ЧОРНА.