Ця осінь у селі була особливою. Вітер зривав з дерев пожовтіле останнє листя, і воно кружляло в повітрі, як жовті метелики.

Невеличка хатина, що стояла на краю села, вже давно була порожньою. Пошарпана, з облупленими віконницями, вона здавалася нікому непотрібною і закинутою. Однак для трьох дітей, що виросли тут, вона була чимось більшим, ніж просто будинком. Це був цілий світ їхнього дитинства, їхніх спогадів та мрій.

Того дня вони разом зібралися в старій кухні. Минуло рівно 3 місяці, як мами не стало і діти, нарешті, наважилися говорити про спадок.

Вітер скрипів у вікнах, а в грубці тліло кілька вуглинок, від неї віяло теплом, було затишно і здавалося, що ось-ось мама у двері зайде і всім насипе щось смачненьке поїсти, як вона робила це завжди. Та мами тут вже не було.

Оксана, яка давно жила в Києві, дістала з сумки телефон та мимоволі глянула на годинник. Петро, з обласного центру, вже зняв куртку, але йшов від столу до вікна і назад, не знаючи, як почати розмову.

Віра, що залишалася жити в селі, сиділа мовчки і дивилася на стіл, ніби шукаючи відповідь там.

– Ну що, рідні мої, – почала Оксана, порушуючи тишу, – давайте вирішимо, хто з нас що забере з маминої спадщини. Хата ця потребує доброго ремонту, і ніхто з нас тут не живе. Потрібно визначитися.

Петро, не обертаючись, знову подивився в вікно, ніби намагаючись знайти там відповіді.

– Я вже сказав: потрібно все це обійстя продати, а гроші поділити між нами. Не можна утримувати таку руїну. Віра, ти тут недалечко живеш, але я не можу кожен рік приїжджати і ремонтувати дах чи паркан, який ось-ось впаде. Це вже не хата, а проблема одна.

– Як можна так говорити?! – обурилася Віра, підводячись зі стільця. Її очі були сумними, а голос – тремтячим від хвилювання. – Це ж не просто стіни! Це наш дім! Я тут виросла! Ти хочеш продати її чужим людям, щоб вони забрали все, що нам належить?

Оксана здивовано насупила брови, спостерігаючи за сестрою. Віра завжди була емоційною, завжди прив’язана до цього місця. Однак Оксана, живучи в столиці, дивилася на це питання зовсім іншими очима.

– Віра, я тебе розумію, але. – Почала Оксана, і її голос був тихим, але впертим. – Я теж не хочу все просто продати. Але реальність така, що хата давно в зовсім поганому стані, через рік два вона розвалиться, то може зараз куплять якісь люди, які мають можливість до ладу все привести, я гроші вкладати в цей сарай точно не буду, як і Петро, а ти цього не осилиш сама. Та й нащо воно тобі потрібно, у вас же з чоловіком хата є своя? Тут людей не так вже й багато, її неможливо здати в оренду, і ми ж не можемо тримати її, якщо тут тільки одні спогади.

– Я не згодна, – рішуче сказала Віра, зводячи погляд на Оксану. – Я готова залишити все і залишитись тут. Можна ж зробити ремонт, я сама все впорядкую. Але тільки не продавайте хату! Це наше коріння, наша сім’я. Я не дозволю знищити її просто так!

Оксана нахмурила брови і поглянула на Петра. Той стояв біля вікна, все ще мовчав, але видно було, що внутрішньо він зважує всі за і проти.

– Якщо хтось з вас хоче залишити хату, то будь ласка, – сказав Петро нарешті, повертаючись до братів і сестер. – Але я не залишаюсь тут, це факт. Я не можу.

Віра опустила голову, бо розуміла, що її бажання залишити хату не можна здійснити без допомоги. Та й, врешті-решт, не було впевненості, чи зможе вона впоратись сама.

– Можливо, варто дати собі трохи часу? – запропонувала Оксана, намагаючись знайти компроміс. – Ми могли б залишити хату на кілька місяців. А ти як все обдумаєш добре і як зрозумієш, скільки сюди коштів потрібно вкладати, то відразу передумаєш. Ну може Петро допоможе трохи тобі.

– Як можна допомогти, якщо хата повністю зруйнована? Вона ось-ось розвалиться, – засміявся Петро. – Це все даремно. Може, варто просто подумати, чи не буде краще продати і поділити гроші? Це найкращий варіант.

– Але ж вона не просто будинок! – заперечила Віра. – Це частина нашого життя. Як можна продати те, що пов’язане з нашими спогадами? Мама ‘ тато залишили нам цей дім, вони нам його заповіли, це було їх бажання! Як ми можемо так просто його віддати?

Оксана подивилася на сестру і глибоко зітхнула.

– Я розумію тебе, Віро, але ми маємо бути реалістами. Не можна тримати це місце лише заради спогадів. Ми повинні вирішити, що робити далі.

Вони ще довго говорили, але спільної мови так і не знайшли. Оксана з Петром хотіли швидко продати цю хату, розділити гроші і позбутися проблем, а Віра хотіла залишити її та робити там ремонт.

Але чи потрібно залишати будинок, який вже валиться, лише тому, що батьки його тобі заповіли? Яке тут рішення буде вірним?