– Що ти тут робиш? – питаю я з подивом Ніну, дочку свою.

– Хіба не бачиш? Гроші рахую, – відповідає вона спокійно.

– Чиї гроші?

– Твої. Ти ж сама знаєш, то чого питаєш?

Я зайшла у свою кімнату і застала там доньку, яка рахувала гроші, мої гроші. Я нещодавно повернулася з Італії, привезла з собою трохи грошей, але їх я не ховала, просто поставила у шухляду.

Живемо ми разом з донькою. Ніна кілька разів вже намагалася завести розмову про гроші, її неабияк цікавить, скільки я привезла. Та я не хотіла їй називати точну суму, бо Ніні скільки не дай, вона все витратить.

І тепер, поки я пішла в магазин, дочка спокійно залізла у шухляду і вирішила звести дебет з кредитом, хоча дозволу на це вона у мене не питала.

Після цієї не дуже приємної сцени вона, фиркаючи, пішла на кухню, я я поставила все на місце. Ще раз перераховувати гроші я не стала, бо не хотіла про доньку погано думати.

Я сподівалася, що на цьому інцидент вичерпано. Псувати стосунки з донькою не хотілося, швидше навпаки, я хотіла налагодити з нею добрі стосунки, адже поки я була 20 років в Італії на заробітках, донька від мене відвикла, і тепер нам доводиться знову звикати разом.

Будинок, в якому ми зараз живемо, доволі великий. Зводили його донька з зятем, але за мої гроші. Я в Італію заради цього і поїхала, щоб покращити наші житлові умови, бо все що у нас було – це одна невелика стара хата.

Коли я їхала за кордон, мені було 40 років, доньці 20. Зараз вже Ніна має 40, а я відповідно, 60 років. Час невпинно біжить, і я кращі свої роки провела не вдома.

Все зароблене я відправляла доньці, а вони з чоловіком вже думали що і куди витрачати. В підсумку збудували цей будинок, в якому ми зараз і живемо.

Я завжди пишалася цим, думала, що ми молодці, поки мені в Італії одна заробітчанка очі не відкрила.

– Ти що, за 20 років заробітків лише будинок збудувала? А куди ж ти поділа решту грошей? – питає мене.

– А хіба будинок – це мало? – питаю.

– Не знаю. Сама думай. Я будинок збудувала і дві квартири купила за 20 років.

Я тоді задумалася, що і справді щось не сходиться математика, бо по тисячі євро в місяць за рік виходить мінімум 10 тисяч євро. А за 20 років – то аж страшно порахувати скільки.

Але моя донька весь цей час не працювала, вона домогосподарка, тому зрозуміло, що гроші, які я висилала, йшли і на прожиття їм також.

Я якось про це не задумувалася, а варто було б. Та я вважала, що з головним завданням я справилася – збудувала дім, а далі вже нехай донька з зятем думають, а я на пенсії відпочину.

Ті гроші, які я привезла, я вирішила не витрачати відразу, нехай лежать про всяк випадок.

Та Ніна вже поклала на них око, не даремно ж вона їх в моїй кімнаті перераховувала. Тому я чекала, що найближчим часом дочка стане висувати якісь пропозиції.

– Мамо, треба 5 тисяч євро, – каже Ніна.

– Навіщо? – питаю.

– На ремонт в нашій старій хаті.

– А навіщо тобі здався ремонт в старій хаті, ще на це витрачатися! Та кому вона потрібна?

– Тобі… Ми хотіли тобі запропонувати переїхати туди, бо моя старша донька заміж виходить і хоче разом з чоловіком жити з нами. А всім нам тут точно буде затісно.

Я аж присіла від почутого, в горлі пересохло, я і слова не могла вимовити. То мене треба в стару хату переселити?

Заспокоїтися я вже до ранку не могла. Думала над словами тієї своєї подруги, яка зуміла крім будинку ще дві квартири купити. А я поставила всі ставки на цей будинок і тепер залишаюся без нічого. Я ж мала необережність дозволити доньці відразу на себе все оформляти.

Так що мені належить лише той старий будинок, в який мене і відправляють.

Та жити я там категорично не хочу, про що прямо заявила доньці. А вона мовчить, мовляв, я хочу зіпсувати сімейне життя внучці.

Поки я думала, що робити, мені зателефонувала та сама жіночка з Італії, щоб спитати як у мене справи. А коли я їй все розповіла, вона мені знов дала пораду – повертатися в Італію і заробити ще собі на квартиру.

Нічого своїй доньці я не дам. Тих 10 тисяч, які я маю, я внесла як перший внесок, і взяла решту розтермінування на два роки. Сподіваюся, що я справлюся за цей час.

Я і не думала ще раз повертатися в Італію, та доведеться. Просто, коли ми починали будову будинку, треба було все узгодити з донькою, хто і з ким буде жити.

А я цього не зробила, понадіялася на добропорядність доньки, і поплатилася за це.