Моя донька живе в столиці. Вона у мене лікар. Нещодавно її запросили до Австрії на якусь наукову конференцію — я у тому нічогісінько не тямлю.

Довелося мені пожити трохи в неї, аби приглянути за її улюбленим котиком.

Вибігла в магазин по корм для рудого здорованя, повертаюся додому. Вже майже зайшла до під’їзду, аж раптом чую з-за спини:

– Здрастуйтє! Бог вас любіт! Ви ето знаєтє?

Обертаюся і бачу перед собою двох старших жінок. Одна тримає в руках сумку, схожу на авоську, інша — книгу “Сторожевая башня”. Не хочу ображати чиїсь почуття чи переконання, але ці “просвітники” ну дуже вже настирливими бувають.

– Добрий день! Так, знаю. Але от у любові вашої організації до ближнього сумніваюся.

– Почєму ви так? Давайтє пагаварім.

– Не хочу. Знаю, що це нічим хорошим не закінчиться.

– Ми би нє билі так увєрєни в етом.

– Добре. Я тоді поставлю вам кілька запитань… Готові?

– Канєшна.

– Як я знаю, Бог колись давно розділив народи і дав кожному свою мову, щоб вилікувати від гордині?

– Нє совсєм…

– Вони так хотіли побудувати Вавилонську вежу і тим самим стати врівень з Богом, але не змогли цього зробити через мову. Так?

– Да, но…

– Після цього вони зробили висновки, що треба коритись Божій волі. Правильно?

– Да, верно!

– Люцифер відпав від Бога, коли захотів порушити Його волю.

– ….

– Отже, Божі церкви чинять волю Бога, а ті, хто не дотримується її – чинять волю іншої сторони. Так?

– Ну….

– Бог дав кожному народу свою мову, яка об’єднує людей між собою. Такою була Його воля. Ви проповідуєте Боже Слово мовою вбивці, тим самим переступаючи через Божий закон двічі. Немає про що нам із вами говорити.

Я розвернулася і пішла. Жінки ще довго стояли під моїм будинком і гаряче сперечалися. Може, мої слова хоча б одній із них відгукнулися і це дасть колись свої плоди.

Світлана Маєвська