Я втомилася. Мене фізично болить серце.

Ситуація у Вінниці, де батько учениці вдарив вчителя, стала для мене краплею в океані болю й несправедливості. Я навіть не намагалася одразу з’ясовувати деталі. Я була шокована. Я просто уявила це на собі – як хтось приходить і б’є мене в гімназії. Уявила приниження, фізичний біль, страх і ту самотність, яку відчуває вчитель, залишений сам на сам із цією ситуацією.

Для мене було важливим прочитати слова Владислава Качура, який став на захист вчителя, з яким пропрацював 15 років. Його слово для мене – дороговартісне.

А потім я побачила пост «Батьки SOS». Я навіть не читала сотні коментарів, бо знаю, як працюють соціальні мережі, коли справа доходить до «добивання» вчителів. Це хвиля агресії, яка заповнює простір і стирає кордони між справедливістю й хейтом. Для мене цей допис не є авторитетним. Альона Парфенова цією публікацією «била» в одні ворота, а це не сприяє порозумінню.

Потім я побачила слова підтримки від директорок департаментів освіти міста Одеси Олени Буйневич та міста Варашу Олени Корень. Я давно спостерігаю за вашими сміливими позиціями, і в цей раз ви довели свою пріоритетність – справедливість. Це щастя – мати таких керівників.

І лише потім я прочитала слова Сергія Бабака. Вони вдарили по серцю. Це біль за тих, хто щодня стоїть у класах, попри втому, попри стрес, попри війну і не виїхав з України. Це біль за тих, хто тримає наш фронт, хто стоїть за нашу незалежність та можливість навчати дітей в Україні.

Пряма мова Сергія Бабака:

«У Вінниці батько учениці, військовослужбовець, під час уроку підняв руку на вчителя. Причиною стали алкогольне сп’яніння, емоційна напруга і переживання через загибель побратимів. Ми співчуваємо його болю, але жодні обставини не можуть виправдати насильство. Особливо проти вчителя, який щодня виконує свою місію, попри всі труднощі. Вчителі — це ті, хто формують майбутнє. Їхня праця так само важлива для перемоги, як і мужність наших захисників. Ми маємо пам’ятати про це і ставитися з повагою один до одного навіть у найважчі часи».

Ця ситуація – лакмусовий папірець для нашого суспільства. Школа сьогодні не лише вчить. Вона тримає на собі величезний тягар війни, травм і розчарувань.

Але до чого ми йдемо? Що ми будуємо? Як ми вигрібаємо з цього хаосу? Хіба додаткові працівники муніципальної варти, поліцейські в школах, додаткові огорожі, рамки, металошукачі чи кнопки допоможуть нам вирішити проблему насильства чи захисту учасників освітнього процесу?

Цей кричущий випадок може мати дуже погані наслідки для всіх, і реакція соціальних мереж – тому підтвердження.

І я цілий день думаю над словами директорки школи з Чернівців Галини Абрам’юк: «Коли ви ображаєте по-справжньому добрих людей, вони не влаштовуватимуть сцен. Вони мовчки нестимуть свій біль. Але глибоко всередині щось зміниться. Вони почнуть дистанціюватися, захищаючи свій душевний спокій. І коли вони підуть, вони підуть назавжди».

Це не просто слова. Це усвідомлення. Глибоке усвідомлення того, заради чого вчителі терплять усе це приниження: від мізерної зарплати, соціального хейту, авторитарних керівників та примітивних підходів в освіті.

Це саме те, що ми ризикуємо втратити. Ми ризикуємо втратити тих самовідданих людей, які ще залишилися в школі. Тих, хто тримає цю систему на своїх плечах, попри все.

Вони вже шукають можливості, як піти. Вони втомлюються не лише фізично, а й морально. І коли вони підуть, школи втратять не просто працівників. Вони втратять серце.

І саме це має змусити нас прокинутися і зрозуміти: учителів потрібно захищати, підтримувати і цінувати. Інакше ми втратимо основу, на якій тримається наше майбутнє.

Ну як ми до такого докотилися? Як? Третій рік війни.

Найшвидшого одужання вчителю.

Написала пост і думаю: «Оксано, для кого ти пишеш? Для чого це потрібно, Оксано? Що ти хочеш змінити?»

Я пишу це в першу чергу для своїх вчителів Київської гімназії східних мов №1, де я їх керівник. Якщо я можу захистити їх на своєму робочому місці, якщо я можу гарантувати суспільству, що в нашій гімназії вчителі не принижують дітей, що у нас немає насильства, то лише заради цього варто писати цей пост.

Автор: Оксана Проскура, директор Київської гімназії східних мов.