Ніколи не забуду тих ночей, проведених на чужині, коли до крові натирала руки, але знала, що це все заради неї. І от, через роки, коли придбала Софійці квартиру у Львові в сучасному ЖК. Ще з ремонтом допомогла, який сама оплачувала до останньої копійки. 

Квартира була шикарна: простора кухня-студія, панорамні вікна з видом на центр міста, сучасні меблі, тепла підлога. Загалом квадратура понад 120 квадратів. Обрала світлі тони, бо знала, як донька любить простір і світло. Навіть коли зять з’явився, не шкодувала, що віддала їм найкраще. Дещо навіть везла самотужки з Італії (диванчики, посуд, люстру). Хотіла, щоб все було по-сучасному. Тому не жаліла гроші на робота-пилососа, якісну посудомийку. Один холодильник коштував більше 60 тисяч гривень!

Та цього року вирішила, що вистачить їздити туди-сюди. По святам повернулася з гарною новиною: зібрала гроші на квартиру в сусідньому будинку, щоб бути ближче до них і онуків. Якраз побачила фото в інтернеті – то буквально через дорогу від Софійки. Ціна адекватна та й ремонт одразу є. Тільки бери речі та живи!

Вечеря здавалася затишною до певного моменту. Але після того, як озвучила плани щодо переїзду, донька та зять почали мене відмовляти:

– Мамо, ну ми так звикли, що ти на відстані, – почала Софійка, нервово відводячи погляд.

– Але ж буду поруч. З онуками няньчитися комусь же треба. Та й хіба це погано, що вирішила нарешті пожити поруч з вами?

– Знаєш, мамо, – тут у розмову втрутився зять, Ігор, – ми якось звикли до того, що от є наша родина і все. Тут свої сусіди, свої правила. Нові люди… ну, це завжди додатковий стрес.

– Стрес?! Для вас робила все, відмовляла у всьому, щоб у вас була ця квартира! Ти уявляєш, як важко було заробити ці гроші?! І тепер коли хочу просто бути поруч з сім’єю, а ви…

Софія почала дратуватися:

– Мамо, ну правда, навіщо квартира у Львові? Купи хату в селі, свіже повітря, спокій. А тут міський шум, галас…

–  У селі? Після всього, що пережила? Та я більше років провела в Італії, ніж удома! І тепер, коли мрію бути поруч із вами, відправляєте в якесь село? 

– Мамо, не треба драматизувати. Просто… це не дуже зручно. А на які кошти ви будете тут жити? Може, ще рік-другий попрацюєте у Італії? 

Відчула, як холоне серце. Піднялася з-за столу й подивилася на них.

– Та чи зручно було тоді, коли ночами працювала? Чи було зручно, коли я рахувала кожну копійку, щоб надіслати гроші на університет? І тепер кажете, що я… зайва?

Ігор спробував щось сказати, але я перебила:

– Мовчи. Своїм трудом заробила право бути поруч з онуками на старості років. І якщо ви цього не розумієте, то… то зроблю так, як вважатиму за потрібне.

Вийшла на балкон, щоб трохи заспокоїтися, але з-за дверей доносилися їхні голоси:

“Ну що вона ображається? Ми ж правду сказали”

“Може, треба було м’якше. Але, чесно, не хочу, щоб була тут” – відповіла донька.

У ту ніч не могла заснути. Дивилася на цю ідеальну квартиру, яку зробила своїми руками, і думала, чи дійсно вони мають рацію. 

Але в серці росло відчуття, що я їм стала чужою. І це було боляче як ніколи….

Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим почуттям: ❤️, 😠, 😢 чи 😄. Ваша реакція має значення!