Вчора ще 18-ї не було, як моя невістка, Алла, виставила у фейсбуці фото свого шикарного новорічного столу. Чого там тільки не було! Канапки з червоною ікрою, рулетики з прошуто, дорогі сири, м’ясна нарізка, і все це на фоні святкових гірлянд. Виглядало дуже ефектно.

– Гарно живемо, – подумала я, переглядаючи стрічку. Але вже тоді щось у мене всередині йойкнуло. Занадто все це було “напоказ”. Бо ж знаю, що син з Аллою не дуже на ноги стали.

А вже сьогодні, тільки-но годинник показав дев’яту, до мене на поріг прийшов син. Стоїть із порога гречкою сіє.

– Що це ти, Андрію? – питаю, дивлячись на нього з подивом.

– Та це тобі, мамо, бо пшениці не було, а як без посівання? Свято ж! – сказав і всміхнувся.

Я кивнула, запросила його до столу:

– Заходь, кави вип’ємо.

– Ні, мамо, я тільки на хвилинку, – відповів він, зітхаючи. – Слухай, може, тисячу позичиш? Нам на сьогодні треба.

Я здивувалася.

– Як це “треба”? А на що гроші?

Він лише відмахнувся:

– Алла хоче до міста з’їздити, там святковий ярмарок, ще й розпродажі обіцяли. А, сама розумієш, у нас грошей… ну, самі копійки залишилися. Та й, чесно, ми на стіл трохи витратилися… Але ти ж бачила, як гарно все вийшло? Алла така рада була! – додав він, ніби це мало мене переконати.

– Витратилися, кажеш? То що, всі гроші пішли на те, щоб стіл гарно виглядав? І зараз у вас нічого не залишилося? – запитала я, вже починаючи сердитися.

– Ну, так… але це ж Новий рік, раз на рік таке буває! Хіба не можна собі дозволити? – відповів син.

Тут у мене вже урвався терпець.

– Андрію, ти хоч розумієш, що говориш? Один раз на рік… А як далі? Що ви збираєтеся їсти завтра, післязавтра? Що твої діти будуть їсти?

Він опустив очі, але все одно мовив:

– Та якось викрутимося. Ну, позич, мамо. Ми віддамо, чесно.

– Викрутимося? – перепитала я, вже не стримуючи роздратування. – Ви викручуєтеся, бо живете одним днем. Вам головне, щоб у фейсбуці красиво виглядало. А далі хоч шаром коти. Це нормально, по-твоєму?

Він мовчав. А я не могла зупинитися.

– Що ти за чоловік, Андрію? Що це за господарство у вас таке? Ви на святковий стіл витратили гроші, які мали залишитися на життя. І тепер приходиш до мене позичати. Як тобі не соромно?

– Мамо, ну що ти починаєш? Це ж просто тисяча, ми ж не на гулянки просимо, – пробував він виправдовуватися.

– Не починаю, а кажу тобі правду в очі. Чим ти думав, коли такі столи накривав? Що інші про тебе подумають? Чи головне, щоб у фейсбуці лайки поставили? Ви з Аллою думаєте, що так живеться правильно?

Він лише почухав потилицю, не знаючи, що сказати. А я ще більше завелася:

– Знаєш, синку, що я скажу? Це неправильно, от що. Ви робите вигляд, що у вас усе гаразд, а насправді навіть не маєте, за що хліба купити. Мене це обурює. Я для вас завжди як “гаманець на чорний день”. Можливо, час вам уже задуматися над тим, як змінити своє життя, а не просто тягнути з мене?

Андрій зітхнув і, здається, хотів щось сказати, але я його перебила:

– І ще одне. Якщо вже так склалося, що вам гроші потрібні, то принаймні зайди, поговори, по-людськи попроси. А ти прийшов, посіяв гречкою, та й усе. Навіть кави не випив. Тільки руку простягнути встиг.

Він підняв очі на мене й тихо сказав:

– Добре, мамо, ми щось придумаємо. Не переживай.

– От і придумуйте. І запам’ятай, Андрію: я допомагаю, коли бачу, що люди стараються, а не коли живуть так, ніби завтра не існує.

Він ще трохи постояв, потім мовчки вийшов. А я залишилася сидіти, обмірковуючи все це. Чому так? Чому молоді люди думають лише про те, як виглядати краще за інших, але не про те, як жити правильно? Як можна витрачати останнє на показуху, а потім іти до батьків за допомогою?