Хтось, певно, подумає, що я безсердечна мати і покинула рідних. Однак, моя доля дуже гірка. Досі не знаю, чим я так розгнівила Бога, що посилає такі важкі випробування…

До Риму я поїхала у 2015 році. Тоді мій старший син Роман збирався одружуватися, а донька Христина вступила до Києва, але на платну форму. Ростила я дітей сама, без підтримки чоловіка. І тоді якраз зрозуміла, що моя зарплата звичайної медсестри не дасть дітям гарне майбутнє.

А в Римі працювала моя однокласниця. Якраз вона порадила поїхати на заробітки. Мовляв, там багато є роботи, добре платять. Зіграла на руку моя медична освіта і я швидко стала працювати в старенької сеньйори. Заробляла я 3 тисячі євро в місяць. Однак, не могла залишити пані ні на секунду, навіть спала з нею в одній кімнаті. Вибачте за такі деталі, але у мене було 2-3 хвилинки, аби піти в туалет

Я прибирала, готувала їсти, возила її до поліклініки, купувала ліки, ходила в магазин за продуктами. Словом, була їй за цілодобову няньку, кухарку та ще й прибиральницю.

Але за рік я назбирала солідну суму, всі гроші дала синові на весілля, заплатила донечці за навчання. Потім вже й окреме житло і Романові, і Христині придбала. Кожному по 3-кімнатній квартирі в новобудові. Самі розумієте, що новострой у Києві дуже і дуже дорогий.

Однак, у 2019 році зятеві запропонували роботу в Америці. Тому вони продали ту квартиру та переїхали у Штати. Зараз донька вкрай рідко до мене телефонує, але в Україну взагалі не приїздила. Зате я бачу, що їй закордоном добре, бо такі гарні фотографії викладає у Фейсбук. То десь на пляжі, то в дорогому ресторані чи десь в океані. Ну що сказати, Америка – то золота країна з великими можливостями.Роман поки в Україні, бо через війну не може перетнути кордон.Так от, тоді, ще 2 роки тому якраз я приїхала додому на свята. Привезла 8 тисяч євро, бо хотіла зробити ремонт у своїй старій квартирі. Пасувало би нові меблі купити, стару ту стінку чехословацьку викинути, постелити ламінат і провести підігрів підлоги.

Але син вирішив що мій ремонт може почекати:

– Мамо, ми з жінкою хочемо купити будинок. То котеджне містечко, там є охорона, до лісу недалеко. На виїзді з міста.

– Ну і що?

– Нам грошей з продажу квартири не вистачить, ми вже рахували. Ти краще ці гроші нам віддай.

– Сину, я вже тобі нічого не винна. Ти вибач, але зараз хочу для себе пожити. Чи мені до смерті гарувати в Римі? Думаєш, там так легко?

Ну і з сином ми дуже сильно посварилися. Ремонт я все-таки у квартирі зробила. І навіть потім знайшла орендарів, які б там жили і платили нормальні гроші.

Але потім до мене вже почали навіть свати телефонувати “Діти без даху над головою можуть залишитися, ви про це подумали? Так вам ті євро жмуть кишеню?” – чула докори у слухавку. Звісно такого ставлення я не стала терпіти та послала сваху в одне далеке місце і надовго. Я не вважаю, що чогось не додала синові. Роман все-таки продав квартиру, потім ще рік жив у тещі та збирав на будинок.

Тільки цього грудня вони вже виплатили борги та переїхали до будинку. Котедже містечко дуже дороге, там квадрат майже тисячу доларів коштував. Я вирішила зателефонувати до сина, привітати з новосіллям:

– Нехай у вашій хаті все буде добре

Дякую, мамо. Дивися як про мене згадала.

– Ну ти довго будеш образу тримати? Краще я приїду, разом відсвяткуємо….

– Мамо, у нас вже є бажані гості вдома. Тебе не запрошено. От сиди в тому Римі та тішся як багато заробляєш.

От минуло вже 2 роки, але я досі пам’ятаю ці слова сина. Ще ніколи не відчувала таку гірку образу та порожнечу. Не знаю навіть, до кого я повернуся потім. Ну хто мене в тій Україні чекає