У класі запанувала напружена тиша. Учні наполегливо писали контрольну. Вчителька, Альбіна Романівна, неквапливо ходила вздовж дошки, уважно спостерігаючи за кожним. Її спокій порушив стукіт у двері. Вона вийшла з класу, аби подивитися, хто прийшов.

— Ей, Тарасов! Ну що там, бомжі вже скидалися тобі на костюм для випускного? — глузливо кинув із першої парти Гена Родькін.

У класі залунав насмішкуватий сміх.

— Може, костюм не підійшов нашому Тарасову? — додала з сарказмом Лена Тимохіна. Її слова викликали новий вибух реготу.

Вова Тарасов сидів на місці, похнюпивши голову. Що він міг відповісти на всі ці приниження? У душі йому стало холодно й порожньо. Хотілося негайно втекти, але це було неможливо. Якби він підвівся і пішов, Альбіна Романівна неодмінно залишила б зауваження в щоденнику. А це означало б скандал удома. Мати не витримала б і схопила ремінь. Тож краще перетерпіти. Скоро все скінчиться. Ще трохи — і почнуться канікули. Від цієї думки стало трохи легше. Вова взяв себе в руки й продовжив писати контрольну. Хоча він і не був улюбленцем у класі, його потяг до знань рятував його від ще більшого осуду. Адже нерозумних у класі часто дражнили ще гірше.

За кілька хвилин у клас повернулася вчителька. Знову стало тихо. Учні боялися своєї класної керівниці. Вона була суворою, могла викликати батьків до директора чи навіть поставити погану оцінку за поведінку. Ніхто не хотів потрапити в її «чорний список».

Після дзвінка Вова дописав останнє завдання й поклав зошит на стіл учительки. Натягнувши на плечі свій зношений рюкзак, він приєднався до однокласників, які виходили з класу. Хлопець ішов тихо, намагаючись не привертати уваги. Йому зовсім не хотілося знову стати мішенню для насмішок Родькіна чи когось подібного.

Чим ближче він підходив до дому, тим більше відчував, як підкошуються ноги. Удома його чекала зовсім інша картина, але не менш важка. Вова не раз мріяв утекти звідси якнайдалі. Напевно, мама знову була напідпитку. Це траплялося майже щодня. Гучні гулянки з черговими «друзями». Його мама Ольга часто зривалася на синові, особливо після випитого. Вона могла й ременем пригрозити, якщо щось її дратувало. Розповісти про це комусь було соромно. Вова боявся не лише насмішок, а й того, що його могли відправити в дитячий будинок. Проте він утішав себе думкою, що скоро стане повнолітнім, знайде роботу й зможе жити окремо. Саме це підтримувало його в найважчі моменти.

Якби Вова мав охайний одяг, ніхто б із нього не насміхався. Він навіть сам навчився прати речі, бо мамі було не до нього. Удома завжди був безлад і бруд. Ольга не слідкувала за порядком, сама ходила в старому халаті. Її запухле обличчя й зморшки лише підкреслювали безладне життя, яке вона вела.

Сусіди часто зітхали, дивлячись на Ольгу.

— Пропаща жінка, — казали вони.

Вова тихо зайшов додому. З кухні долинали голоси. Схоже, там були мати та якийсь чоловік. У повітрі стояли запахи алкоголю й пригорілої їжі. Вова кинув портфель у своїй кімнаті й тихо вислизнув надвір. У городі вже наливалася полуниця, хоча більшість ягід ще були зеленими. Але голодний хлопець не роздумував довго. Він зірвав кілька ягід і почав їх їсти.

— Голодний, хлопче? — почувся голос із-за паркану. То була баба Надя, сусідка.

— Доброго дня, бабусю! — розгублено відповів Вова.

— Ходімо, я тебе нагодую. У мене є оладки з варенням і сметаною. Не соромся, бо ще живіт заболить від тієї зеленої полуниці, — наполягала жінка.

Вова слухняно рушив за бабою Надею. Хоча йому було трохи незручно приймати допомогу, голод переміг сумніви.

— Я б твою матір провчила, якби могла! — сердито бурчала літня жінка, ставлячи перед хлопцем велику тарілку зі свіжими, ще теплими оладками. — Ти, бідолаха, з голоду в школі ледь не падаєш, а вона чергового гульвісу привела і напуває! Все ж на себе йде, а не на тебе, навіть копійки не залишається.

Вона злилася, а Вова лише мовчав, опустивши голову. Йому було соромно за те, як живе його мати.

— Ну, що, наївся? — запитала бабуся, коли хлопець доїв останній шматочок.

Він кивнув.

— Велике спасибі! — щиро промовив Вова, відчуваючи, як полегшення та вдячність змішуються в його душі.

— Нема за що. Мені тільки в радість допомогти, — відповіла баба Надя. — Сподіваюся, тобі цього вистачить до вечора. Якщо знову зголоднієш, не соромся, приходь. Я борщ зварю — повечеряємо разом.

Повернувшись додому, Вова відчув, як втома охоплює його. Він вирішив трохи перепочити. Занурившись у м’які подушки, хлопець почав дрімати.

…Йому приснився день з дитинства. Тоді вони всією родиною прогулювалися парком атракціонів: десятирічний Вова, його мама й тато. Це був день радості й безтурботності. Він тримав у руках вершкове морозиво з шоколадом і різнокольорові повітряні кульки. Мама сміялася, показуючи на щось у далечині, а тато весело підтримував розмову. Усе здавалося ідеальним, і цей момент назавжди закарбувався у пам’яті хлопця.

Після прогулянки родина вирушила додому.

— Тату, ти ж не пристебнувся! — зауважив Вова, коли вони сіли в машину.

— Та не хвилюйся, синку. Ми ж недалеко їдемо, — усміхнувся батько, глянувши на нього через дзеркало.

Але доїхати додому вони так і не встигли. Машина зіткнулася з вантажівкою. Батько в останній момент намагався вивернути кермо, але сам врятуватися не зміг. У живих залишилися лише мама і Вова.

Після аварії мати довго не могла оговтатися. Вона плакала, мучилася від втрати. Колись сильна й відповідальна жінка почала заглядати в чарку, намагаючись заглушити біль. Спочатку вона ще намагалася тримати себе в руках, працювала, піклувалася про сина. Але з часом усе пішло шкереберть. Тепер вона майже не розуміла, навіщо живе, а Вова, її єдина радість, ставав усе нещаснішим.

Раптом хлопця розбудили гучні крики. Чоловічий голос горлав пісні, голосно й фальшиво. Судячи з усього, черговий «гостя» матері добряче напився. Жінка теж кричала, але не так голосно.

Вова зітхнув і згадав про завтрашню контрольну. Треба було вчитися. Він сів за стіл і почав перечитувати матеріал. За вікном панувало тепле майже літнє вечірнє сонце. Небо було чистим, без жодної хмаринки. У такі дні хлопці з його району зазвичай ганяли у футбол. Іноді Вова приєднувався до них. Сьогодні йому теж захотілося пограти, щоб хоч трохи відволіктися від буденних труднощів.

Коли уроки були вивчені, Вова тихо вислизнув із дому, аби ніхто не послав його до магазину за черговою пляшкою горілки. На жаль, футбол уже закінчився — діти розійшлися по домівках. Згадавши про обіцянку баби Наді нагодувати борщем, Вова попрямував до її дому.

Баба Надя ставилася до хлопця з особливим теплом. Він був добрим і часто допомагав їй у городі чи з хатньою роботою. Якось вона навіть задумалася, чи не звернутися в органи опіки, але передумала. «Йому вже небагато залишилося дорослішати, — думала вона. — Прогодую якось, а там, гляди, все стане на свої місця».

— Борщ дуже смачний, бабусю! Дякую! — з вдячністю промовив хлопець, доїдаючи вечерю.

— На здоров’я, хлопчику, — усміхнулася жінка. — А знаєш, я ось що надумала. Тобі ж гроші потрібні, правда?

— Ну, так… А що Ви вигадали? — здивувався Вова.

— У нас тут поруч автомийка відкрилася. Я знаю господаря. Поговорила з ним про тебе. Можеш піти й трохи підзаробити. Скоро ж випускний, а тобі й одягнути нічого, — сказала баба Надя.

Вова аж засвітився від радості. Знайти роботу в їхньому маленькому містечку було непросто.

— Ви мене просто здивували! Дякую, бабусю!

— Та що там! Завтра зранку зайди до нього, перед школою. А після уроків уже працюватимеш. Упевнена, у тебе все вийде, — запевнила вона.

Вова з нетерпінням чекав, коли пролунає дзвінок із останнього уроку. Однокласники, як і завжди, обговорювали майбутній випускний. Сміялися, знущалися з нього, виставляючи бідняком і незграбою. Це було жорстоко, а для Вови — боляче. Лише Злата, одна з дівчат у класі, іноді вставала на його захист. Їй давно подобався цей хлопець. А, можливо, вона просто щиро шкодувала його.

Після уроків Вова вирушив до автомийки, як і планував.

— Ти — Тарасов? — запитав начальник, побачивши хлопця.

— Так, це я, — кивнув Вова.

— Гаразд, можеш починати прямо зараз. Ось тут весь інвентар. Гадаю, машини мити ти вмієш, — зауважив він.

— Так, доводилося. У батька була машина, я допомагав йому, — відповів хлопець.

Робота у Вови йшла легко. Клієнти залишалися задоволеними, дехто навіть давав чайові. Тепер він не тільки зможе купити собі їжу, але й трохи допомогти бабі Наді.

Коли він повернувся додому, на порозі на нього чекала мати.

— І звідки це ти повернувся? — спитала вона, помітивши пакет у його руках. — Ну-ну, покажи, що ти там приніс.

— Це не для тебе! — різко відповів Вова.

— А для кого ж іще? — глузливо посміхнулася вона, а потім покликала: — Костику, йди-но сюди!

Вова з розпачем спостерігав, як мати та її залицяльник забрали все, що він купив у магазині. Спробувати повернути продукти означало отримати наганяй. А ходити в синцях йому зовсім не хотілося. Зітхнувши, хлопець вирушив до баби Наді.

— Яка ж гадина! — обурено вигукнула бабуся, вислухавши його. — Дитина працює цілий день, а ця змія все відбирає. Ну нічого, тепер будеш розумнішим. Наступного разу залишиш продукти в мене. Я їх не чіпатиму й нікому не віддам.

Вова не зміг стримати сліз, розповідаючи про свої переживання. Йому було неймовірно боляче.

Минали дні. Іспити залишилися позаду, і невдовзі мав відбутися випускний вечір. Вова встиг заробити трохи грошей. Його хвалили за відповідальність, і начальник часто йшов йому назустріч, дозволяючи залишатися вільним тоді, коли це було необхідно.

Одного разу Вова збирався раніше повернутися додому, щоб встигнути допомогти бабі Наді.

— Вов, он там мужик на «Джипі» під’їхав. Помий йому машину, будь ласка, інакше будуть проблеми. А твій напарник, Вітька, ще не прийшов, — попросив начальник.

Вова повернувся до роботи. Поки власник авто, чоловік у сірому піджаку, розмовляв по телефону, хлопець швидко привів його машину до ладу.

— Молодець! — похвалив власник, задоволений результатом. — Навіть не думав, що ти так спритно впораєшся.

Він дав Вові кілька купюр.

— Це тобі за оперативність! — сказав він.

А потім раптом додав:

— Почекай-но… Здається, я тебе знаю. Ти син Тарасова Андрія, чи не так?

Хлопець кивнув.

— Ага, Андрієвий. Слухай, а хочеш зі мною поїхати? Я якраз вечеряти збирався. Не можу залишити тебе тут, — запропонував чоловік.

— Я не можу… Обіцяв бабі Наді допомогти, — нерішуче відповів Вова.

— Ну кинь! Бабу Надю я знаю. Ми потім разом їй допоможемо, — наполягав чоловік, який назвався Едуардом. Колись він товаришував із батьком хлопця. Якби Андрій був живий, вони, напевно, стали б партнерами в бізнесі.

У ресторані, куди Едуард запросив Вову, грала тиха музика. Офіціант приніс меню й прийняв замовлення. Для хлопця це було щось нове. Він роззирався навсібіч, бо й гадки не мав, як поводитися в такому місці.

— Думаєш, я не знаю, як ти зараз живеш? — тихо сказав Едуард, відпивши трохи кави. — Нещодавно був у вашому містечку. Все й так зрозуміло. Може, зміню тобі роботу? Адже школу ти вже закінчив.

— Ні, мені ще треба вчитися, — відповів Вова.

— У мене й вивчишся. Я тобі допоможу, але обіцяй, що працюватимеш чесно, — запропонував чоловік.

Вова з радістю погодився. Працювати в Едуарда було б цікавіше, ніж на автомийці, та ще й платили там значно більше.

Повернувшись додому пізно ввечері, хлопець наступного дня допоміг бабі Наді, як і обіцяв. Дізнавшись, що Едуард був другом його батька, жінка щиро зраділа.

— Невже сам Господь змилувався над тобою? — вигукнула вона. — Ось яка радість! Тільки матері своїй нічого не кажи, зрозумів?

Вовка кивнув. Навіщо їй щось розповідати? Ольга й так щодня стежить за сином, а той їй час від часу дає пару сотень. Лише б тільки відстала. Постійно п’яна ходить, не тверезіє. Їй байдуже, як Вовка закінчив навчання. Навіть не питала, як справи. Ні, їй тільки випити треба. Жінці не було діла до того, що сина ображають. Якби вона покинула свої погані звички, то, напевно, у Вовки з’явився б і новий костюм, і модні кросівки, і нормальний рюкзак. Інколи у хлопця навіть не було зошита чи ручки. Доводилося просити в учительки. А та — ще та пиха. Могла висміяти Вовку за спиною, поки він не чує. Альбіні Романівні не подобалося, як він одягається.

Якось учителька прийшла до мами Тарасова. Та була твереза, як скло. Щоправда, не встигла прибрати в домі. Учителька не звернула на це уваги. Головне, що Ольга була при собі й могла нормально розмовляти. Вона зізналася, що поки без роботи й тому не може купити синові необхідні речі. Альбіна Романівна їй повірила. Якби вона докладно вивчила ситуацію, що відбувається з її учнем, то Вовку точно відправили б у дитячий будинок.

На випускному зібралися всі однокласники. Класна керівниця також прийшла.

Хтось єхидно крикнув:

— А де це наш Ален Делон?

— Тарасов, чи що? Та він ще в черзі стоїть. Обирає бомжівський прикид на бал! — єхидно додала одна з однокласниць.

Усі голосно засміялися. Крім Злати. Вона стояла й дивилася кудись убік, роззявивши рота. З «Джипа» вийшов одягнений у блакитний костюм із відливом Вова! Однокласники вловили її погляд і теж звернули увагу на цю незвичайну картину.

— Це Тарасов, чи що? — вигукнув Генка.

— Не може бути… — протягнула Лена.

— Круто! — підхопив Степанов.

Альбіна Романівна ахнула, побачивши Вовку. Таким симпатичним вона його ще не бачила. Зачіску він зробив у салоні.

— Ти як із картинки! — промовила вона, коли він наблизився до свого класу.

Злата підійшла до Вовки першою, і він узяв її під руку. Дівчина теж виглядала красиво у своєму бежевому платті з рожевими рюшами.

Найкрасивіший шкільний вальс був у цієї пари. Дівчата раз у раз кидали погляди в бік Тарасова. Але він не звертав на них уваги. У нього була Злата. Цю дівчину Вова любив із самого початку їхнього шкільного шляху. Але боявся зізнатися. Бо в нього не було грошей. Бо він із бідної сім’ї. Хто зверне увагу на нього такого? Але тепер усе було інакше.

Після випускного Вова провів Злату до самого дому. І навіть поцілував на прощання. Вперше зізнався, що любить її. Вона ніби чекала цих слів.

Того вечора Вова прийшов додому дуже втомленим. Ледь переступив поріг, одразу звернув увагу на те, чого давно не бачив. Увесь дім сяяв чистотою. Ніде не було ані порошинки. На кухні хтось перемив увесь посуд, підлогу. А який стояв запах! Вова зазирнув у каструлю й побачив суп. Він узяв ложку й розмішав вміст. Там плавали й картопля, і шматочки м’ясного фаршу, і зелень. Хлопець дивувався. Кому знадобилося наводити лад у домі й готувати їжу?

У дверному отворі маминих кімнат з’явилася вона, мама.

— Прости мене, сину, — сказала вона, наблизившись. — Я так перед тобою винна. Хотіла влаштувати тобі хоча б якесь свято.

Він обійняв матір і сказав:

— Дякую, мамо. Якби ти тільки знала, як я про це мріяв…

— Тепер так буде завжди! — впевненим тоном пообіцяла Ольга.

І справді, вона покинула свій безладний спосіб життя. Влаштувалася на роботу. У домі почали з’являтися всі необхідні речі. У холодильнику завжди була їжа. Ольга любила готувати. Навіть Вові купила подарунок — електробритву. Син зрадів. Звісно, він мріяв, щоб мама взялася за розум. Тепер він дякував Всесвіту за це.

Ольга з часом почала змінюватися. Вона ніби перетворилася на зовсім іншу людину: виглядала охайно, носила пристойний одяг і загалом виглядала краще, ніж будь-коли раніше.

Якось увечері вони з Вовою сиділи у вітальні, захоплено дивлячись цікавий фільм. Тихий стукіт у двері порушив їхній спокій.

— Я піду, подивлюся, хто там, — сказала мати, підводячись і прямуючи до дверей.

Відчинивши двері, вона побачила чоловіка, який здався їй знайомим. Ольга примружилася, вдивляючись у його обличчя, і раптом зрозуміла, хто перед нею.

— Едик? Це ти? — здивувалася вона.

— Так, це я, — усміхнувся чоловік. — Приїхав до Вови. Він казав, що може подивитися мій карбюратор.

— О, звичайно! Заходь, будь ласка, — запросила Ольга, відступаючи вбік.

Коли вони увійшли до вітальні, Вова підвівся зі свого місця.

— Не очікував, що ви так рано приїдете, — трохи розгублено сказав хлопець.

— А я тим часом приготую чай, — сказала Ольга, метнувшись до кухні.

За кілька хвилин усі троє вже сиділи за столом, смакуючи гарячий чай із бутербродами. Запашний аромат наповнював кімнату.

— Навіть не думав, що ти досі живеш одна, — промовив Едик, звертаючись до Ольги.

Вова краєм ока помітив, як їхні погляди зустрілися. Йому раптом здалося, що він зайвий у цій розмові. Тож, згадавши про невідкладні справи надворі, хлопець підвівся й пішов, залишивши матір і гостя наодинці.

Вони довго сиділи й згадували минуле, сміялися й ділилися думками. У якийсь момент Едик раптом узяв Ольжину руку й тихо запитав:

— Можна мені запросити тебе на вечерю завтра?

Ольга була трохи спантеличена, але швидко усміхнулася й відповіла:

— Я була б рада.

Минуло п’ять із половиною років. Життя змінилося для всіх, і Вовині колишні однокласники вже давно розійшлися своїми шляхами.

Сам Вова недавно повернувся з армії й тепер працював у Едуарда на його фірмі. Завдяки цьому доброму чоловіку він здобув освіту, яка відкрила йому нові можливості. У Вови навіть з’явилася молодша сестра Соня. Зараз він ішов додому після роботи й думав про свою родину.

— Злато! — гукнув він із порога, заходячи в дім.

Його дружина одразу вибігла й обійняла чоловіка. Слідом за нею в коридор вибігла маленька Соня, яка теж кинулася до брата.

— А де мама? — поцікавився Вова в дівчинки.

— Мама з татом поїхали, — відповіла вона своїм тоненьким голоском. — А вдома тільки бабуся Надя.

— Ах ти, пустунка, — сміючись, сказав Вова, підхопивши дівчинку на руки. Потім він звернувся до Злати:

— Як моя королева? Сьогодні токсикоз не мучив?

— Ні, все добре, — лагідно відповіла дружина, усміхаючись.

Вова поклав руку на її живіт і, напівжартома, звернувся до майбутньої дитини:

— Гей, футболіст чи футболістка, вистачить маму мучити!

— Він не футболіст! — раптом сказала Соня. — Це вона — Маша. Ми назвемо нашу дівчинку Машею, як мою улюблену ляльку.

Маленька міцно притиснула до себе ляльку, і всі в кімнаті дружно розсміялися.

Баба Надя залишалася з ними ще багато років. Вона була люблячою й мудрою, підтримувала сім’ю в усіх її починаннях. Попри свій вік, старенька зберігала ясність розуму до самої смерті. Дожила вона до 92 років, і всі, хто її знав, любили за доброту й щирість. Вона щиро раділа, що у Вовки нарешті все налагодилося, і його життя стало сповненим щастя.