Коли я вийшла заміж за Михайла, я розуміла, що наше життя не буде легким. Це не через наші стосунки, ми обидва дорослі люди з розумінням того, що сімейне життя — це не завжди романтична казка. Проте у Михайла була донька від попереднього шлюбу — Уляна.

З самого початку я відчула, що між нами буде складна взаємодія. Їй було всього 15 років, підлітковий вік, коли все важко сприймається. Я не намагалася замінити її маму, це навіть і не було моєю метою. Але, незважаючи на всі мої зусилля, наші стосунки залишалися холодними, навіть після кількох років спільного життя.

Я намагалася подружитися з Уляною: пропонувала сходити разом в кіно, готувала її улюблені страви, але всі мої спроби закінчувалися безрезультатно. Вона завжди знаходила спосіб уникнути спілкування, не бажала ділитися своїми думками чи емоціями.

Одного разу, коли вона знову замкнулася у своїй кімнаті, Михайло підійшов до мене й взяв за руку.

— Марино, не переживай, це просто вік. Вона виросте, і все зміниться, — заспокоював він мене. Але я не могла позбутися думки, що цей перехідний період став набагато довшим, ніж я очікувала.

Підлітковий вік давно минув, а Уляна все ще поводилася, як тоді, коли їй було 15. Вона закінчила університет, почала працювати, але її ставлення до мене не змінювалося. Всякий раз я відчувала бажання опустити руки і відступити, але щось не давало мені цього зробити. Напевно, це була моя відданість Михайлу і почуття обов’язку перед ним. Він був чудовим чоловіком і батьком, і я не хотіла підвести його.

Одного дня, коли ми залишилися вдома наодинці, я сиділа на кухні з книгою, коли почула її кроки. Вона стояла в дверях і дивилася на мене таким поглядом, що я відчула, як серце стискається від холоду.

— Нам треба поговорити, — сказала вона, і в її голосі не було ані натяку на доброзичливість.

Я відклала книгу і, піднявши очі, запитала:

— Що сталося, Уляно?

Вона підійшла ближче, її голос став жорстким і наповнився гіркотою:

— Це наш дім, а не твій. Ти тут зайва. Я скоро вийду заміж, і цей дім стане моїм. Батьку куплю нову квартиру, а ти… ти підеш на смітник. Ось де твоє місце.

Ці слова вдарили мене, і я відчула, як обурення і біль пронизали мене. Вона не просто хотіла вигнати мене, вона прагнула позбутися мене зі свого життя та життя її батька. Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися.

— Чому ти так говориш? Я не намагаюся забрати у тебе твій дім, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

— Тому що ти тут зайва! Я тебе ніколи не прийму! — крикнула вона, і сльози люті загорілися в її очах.

Я більше не могла слухати її образи. Не тому, що вони були несправедливими, а тому, що я більше не могла терпіти цього болю. Я встала з-за столу і подивилася їй прямо в очі.

— Уляно, я не хочу забрати місце твоєї мами. Я просто хочу, щоб ми могли жити разом, як сім’я. Але якщо ти так мене не приймаєш, може, дійсно нам краще жити окремо. Тільки я буду разом із твоїм татом.

Мої слова на мить призупинили її, але тільки на мить. Вона знову повернулася до свого гніву.

— Ти тільки цього й хотіла, правда? Щоб я пішла! Але не дочекаєшся! Це наш дім, а не твій!

Саме в цей момент у дверях кухні з’явився Михайло. Він мовчав, але його погляд говорив більше, ніж будь-які слова. Він чув нашу розмову. Уляна зблідла, побачивши батька, і одразу замовкла.

— Уляно, нам треба поговорити, — спокійно сказав він і жестом попросив її йти до її кімнати.

Дівчина вийшла, а Михайло підійшов до мене. Я стояла, мовчки, боячись заплакати.

— Їдь спокійно на роботу, — сказав він, обійнявши мене. — Я все владнаю.

Я повірила йому, хоча в душі сумнівалася, що ситуація розв’яжеться так легко.

Коли я повернулася додому ввечері, в квартирі була тиша. Я обережно відчинила двері і зрозуміла, що Уляни вдома немає. Я знайшла Михайла у її кімнаті. Він сидів за столом і щось писав.

— Де Уляна? — запитала я, намагаючись приховати свою тривогу.

— Я поговорив з нею. Вона вирішила пожити окремо. Вона вже доросла, і час їй зрозуміти, що не можна нав’язувати свою волю іншим, — відповів він, не піднімаючи очей від паперів.

— Ти вигнав її? — не вгамовувалася я.

— Коли пташеня переростає своє гніздо, його випихають. Ось що я і зробив, — сказав він спокійно.

Я відчула полегшення, бо більше не треба було терпіти її постійні образи. Але в той самий час мене охопило почуття провини. Вона була дитиною, яка загубилася в своєму гніві. Можливо, я могла б зробити більше, щоб допомогти їй. Може, якби я знайшла правильні слова, усе могло б бути інакше.

Михайло підійшов до мене і обійняв.

— Не звинувачуй себе. Вона сама обрала цей шлях, — сказав він.

Але я все ще не могла позбутися відчуття, що і я винна. Тієї ночі я довго не могла заснути, розмірковуючи, чи зможу я коли-небудь примиритися з Уляною і з самою собою.