Я сиділа біля вікна, вдивляючись у вечірній спокій, який тихо огортав наш дім. Ліхтарі за вікном м’яко мерехтіли, а на столі поруч зі мною стояла чашка чаю, який давно встиг охолонути. Руки нервово стискали одна одну. Я знала, що сьогоднішня розмова може все змінити. Останні місяці моє життя нагадувало картковий будиночок, що от-от розвалиться. Колись я мріяла про краще майбутнє для нашої родини, про те, щоб дітям ніколи нічого не бракувало. Саме тому я підтримала Олексія, коли він вирішив поїхати на заробітки до Португалії.

— Маринко, це ненадовго, максимум рік-два, — казав він. — Ми накопичимо грошей, купимо будинок, все буде інакше, краще для дітей.

Тоді його слова звучали так переконливо, що я повірила: ми справді зможемо змінити своє життя. Але минуло п’ять років. П’ять довгих років, протягом яких я стала “солом’яною вдовою”. Олексій приїжджав додому лише кілька разів на рік, а решту часу ми спілкувалися через екран планшета. Для наших дітей він став голосом у динаміку та людиною, що надсилає подарунки. Настя і Ваня майже забули, як це — мати батька поруч.

Я більше не могла так жити. Гроші, звісно, важливі, але якою ціною? Кожен вечір я залишалася на самоті, а діти постійно запитували, коли приїде тато. Сьогоднішня розмова мала внести ясність у наші стосунки. Я почула звук повідомлення — це був Олексій. Ми домовилися поговорити ввечері. Я зітхнула і відкрила додаток, де побачила його обличчя — втомлене, змарніле, але з усмішкою.

— Привіт, як ти? — запитав він, ніби нічого не сталося.

— Привіт, — відповіла я, стримуючи емоції. — Нам потрібно поговорити.

Він одразу зрозумів, що справа серйозна. Його усмішка зникла.

— Щось трапилося? Діти в порядку?

— З дітьми все гаразд, але проблема в нас. Я більше не можу так жити.

Його здивований погляд затримався на мені.

— Що ти маєш на увазі?

Я глибоко вдихнула.

— Я знаю, що ти любиш свою роботу і багато досягнув. Але наша родина розпадається. Діти ростуть без тебе, я сама не витримую цієї самотності. Ми або маємо бути разом, або…

Я не встигла договорити, як він перебив:

— Марин, але ти ж розумієш, що там, в Україні, я не зможу реалізуватися так, як тут. Тут я працюю над проєктами, про які тільки мріяв.

— Я це розумію, — відповіла я спокійно. — Але діти не розуміють, чому тата немає поруч. Ми втрачаємо не тільки час, а й одне одного.

Олексій замовк. Мовчання заповнило простір між нами.

— Що ти пропонуєш? — нарешті запитав він.

— Або ми переїжджаємо до тебе і будуємо нове життя там, або ти повертаєшся до нас. Іншого виходу я не бачу.

Він важко зітхнув.

— Ти уявляєш, як важко буде з двома дітьми в чужій країні? Нове середовище, нова мова, нові труднощі…

— Я готова на все, лише б ми були разом, — відповіла я.

Розмова закінчилася, залишивши мене в роздумах. Через кілька днів Олексій подзвонив і сказав:

— Якщо ти готова до переїзду, ми можемо спробувати. Але не чекай, що там буде легко.

Так і сталося. Ми зібрали речі, залишили рідний дім і вирушили до Португалії. Спочатку я раділа, що наша сім’я знову разом, але згодом почали з’являтися сумніви. Я залишила друзів, роботу, звичне життя, а тепер відчуваю себе чужою. Олексій працює до пізнього вечора, а коли повертається, між нами виникає все більше відчуження.

Розмови про повернення додому дратують його. Він знаходить сотні причин, щоб залишитися. А я все частіше думаю, що, можливо, цей переїзд був помилкою.

Можливо, я втратила те, що було найважливішим — наше справжнє, живе сімейне тепло. І тепер не знаю, як знайти шлях назад.