Коли у нас із чоловіком народилась донька, то свекруха вирішила вкоїти дещо геніальне – переїхати жити до нас. Мене це дуже обурювало, та хіба комусь цікава моя думка? Чому не сиділось спокійно у своєму домі? Там же і подруги, і плітки. Так ні, їй потрібно внучку бавити.

Я, наприклад, вважаю, що сама добре пораюсь із вихованням доньки та й іншими справами по дому. Тому Людмила Степанівна тільки заважає та мене своїми балачками забавляє. Крім того, постійно вказує, що і як мені робити.

Поки що я терплю, але це вже із останніх сил. Хіба існує людина, яка здатна вічно чиюсь критику слухати та повчання? Зрозуміло, що ми мислимо по-різному і в нас інші погляди на життя.

Декілька разів про свої переживання я казала чоловікові, та він тільки мовчить. Поки його мама прискіпується навіть до того, що я не так варю макарони і картоплю заливаю не тою водою.

А вже скільки зауважень з приводу догляду за дитиною, то тут і не перелічити. Все вона вирішує якимись давніми методами, а я намагаюсь іти в ногу із часом і їй довести, що існує не одна-єдина її думка в світі.

Якось мої нерви здали остаточно і я сказала свекрусі, що хочу побути сама. Тобто натякнула, що їй більше тут не рада. Тоді жінка на мене сильно образилась, розрюмсалася і почала кричати, що мені якого чоловіка виростила, а я така невдячна. Тому Людмила Степанівна і не планувала нікуди діватись, бо не може залишити сина та внучку на таку погану господиню, як я.

Далі я вже просто не знаю, як жити. Уявляю, яким пекельним буде життя після цієї сварки, якщо і до того було не мед. От би мене чоловік підтримав, то і проблем би не було, я думаю. Тепер думаю, що якщо він нічого не скаже, то нам треба буде подати на розлучення.