— Я більше так не можу, Саш, — тихо сказала Оля, стоячи посеред кухні. Голос її тремтів, а руки стискали край столу так, ніби це єдине, що утримувало її від втечі.

Олександр сидів на дивані з телефоном у руках. Він навіть не одразу підняв очі, лише механічно кивнув, не надто вслухаючись у її слова.

— Що не можеш?

— Жити так! Жити в цьому постійному напруженні. У цьому безладі. У цьому… байдужості! — голос Олі став різкішим, а в очах з’явилися сльози.

Олександр зітхнув, відклав телефон і потер обличчя.

— Олю, я втомлююся на роботі. Я приношу гроші, хіба цього мало?

— Гроші… — вона гірко всміхнулася. — А хто мене питає, як я втомлююся? Я працюю, приходжу додому, і що? Знову одна все тягну. Прибирання, вечеря, діти. Ти навіть не помічаєш, що тут все тримається тільки на мені.

— Ну, ти ж жінка, ти краще в цьому розбираєшся, — знизав плечима чоловік, відкриваючи в холодильнику пляшку пива.

Ця фраза стала останньою краплею. Оля різко відвернулася, щоб він не бачив, як її губи затремтіли.

— А знаєш що, Саш? Можливо, ти знайдеш собі когось, хто буде і прибирати, і готувати, і мовчки витирати твої претензії. Бо я більше не хочу бути служницею у власному домі.

Вона пішла у спальню, грюкнувши дверима.

Олександр довго дивився на пляшку в руці. Йому здалося, що дружина перебільшує. Адже все було як завжди. Вони разом вже десять років, сварилися і мирилися сотні разів. Але цього разу щось було інакше.

Наступного дня, повернувшись з роботи, він застав порожню квартиру. Жодного запаху вечері, жодного звичного шуму телевізора. Тільки записка на кухонному столі:

“Я втомилася. Ми поїхали до мами. Не знаю, коли повернемося.”

Олександр сів на стілець. Йому стало нестерпно тихо.

Коли не стало кому мити його тарілки, йому довелося це робити самому. Коли ніхто не збирав його шкарпетки по квартирі, він побачив, скільки їх валяється під ліжком. Коли не стало кому вранці варити каву, він усвідомив, що навіть не знає, в якому пакеті дружина купувала його улюблену.

Минув тиждень. Він зателефонував їй раз, другий. Вона відповідала коротко.

— Ти повернешся?

— Не знаю.

— Олю, я скучаю.

— А я втомилася.

Наступного дня він вперше за довгий час сам купив продукти. А потім прибрав у квартирі. Перший раз у житті вимив підлогу самотужки.

А коли ввечері поставив на стіл дві чашки кави — одну для себе, іншу для Олі, — то зрозумів, що цієї другої чашки вже, можливо, ніхто не вип’є.

Вперше за довгі роки він відчув, що хоче сказати їй найголовніше.

Але, можливо, вже пізно.