Я з нетерпінням чекала правнуків. Діти давно виросли, онуки одружились, а когось маленького хочеться. І от, молодша онука, Тетяна під час чергових гостин у мене повідомила гарну звістку, що вона при надії й буде дівчинка.

Я так зраділа, адже правнук у мене є, старша онука, Ксенія, нещодавно з чоловіком приїжджала похвалитися. Ось тепер і дівчинка є. Правда Тетянка з чоловіком у Польщі живуть — поїхали на заробітки та не повернулися.

— Та не турбуйся, бабусю! – заспокоювала її Тетяна, – ми власну справу відкрили, чудову кав`ярню. Та ще й випічку будемо робити, десерти. Поляки у захваті від наших смаколиків. Квартиру-студію орендували на 2 роки, тож і житло є. Не своє поки, але на це ми теж заробимо згодом.

Я дуже турбувалася за Тетяну, та сказала:

— Мало того, що ти в іншій країні по 16 годин на добу працюєш, щоб гроші на гарне життя заробити, так ще й дитина скоро буде. Як ви впораєтеся?

— Не хвилюйся, бабусю, ми з чоловіком все запланували. Декретної відпустки у мене, звісно, не буде. Але ми вже відклали гроші для того, щоби найняти няню, адже я хочу на роботу як можна швидше повернутися.

— Ну, дай то Бог, якщо ви впораєтеся. – Сказала я.

І ось нарешті, через три місяці після появи маленької Софійки, онучка з чоловіком запросили мене на гостину. Я ретельно готувалася. Не те щоб ніколи не була у Польщі, діти на екскурсію возили. Але ж то було один раз. Та й куди часто їздити – у мене свій будинок, господарство, кури, кролі. Все залишила на дочку та поїхала провідати правнучку. Стільки гостинців накупила, так витратилась.

Тетяна радісно мене зустріла. Але наступного дня виявилося, що вся ця гостинність була не просто так. Бабуню, а ти не хотіла б тут залишитися жити? Дивися, як Софійка тебе любить. Та й тобі вже важко самій жити. Всім добре буде і тобі, і нам. Адже няня — це так дорого, виявилося! Та і рідну бабусю, ну прабабусю ніхто не замінить.

Я була ошелешена, адже не хотіла нікуди їхати з рідного села. Та і як там все покинути? Але Тетяна не помічала цього. Вона радісно запропонувала бабусі продати все у селі:

— Ну, а що? – Ти скоро все одно не зможеш там сама. Так чого тягнути? – Ну, можна не одразу.

— Онуки мої дорогі, – сказала я – Дітей виховала, вас гляділа, а ще й ваших дітей ви мені підсовуєте? Ні, так не буде. Якби тільки правнуків, так хто ж придумав все моє майно при житті продати? Це мені така подяка за все, що я для вас зробила?

Скільки я прожила, а такої хитрості ще за життя не бачила. Щоб мене у няньки записати та ще й будинок продати? Ні, мої любі онуки, такого не буде. Не дочекаєтесь! – з образою сказала Олена Василівна повертаючись до рідного села

Я тоді сильно обурилась, а через день повернулася додому. Не знаю, чи правильно вчинила, їм так потрібна була моя допомога. Все одно, коли мене не стане все моє до онуків перейде. А так, може і треба було погодитись. Сиджу тепер, плачу та думаю, чи правильно я вчинила?