Тато завжди говорив, що найважливіший урок, який він може мені дати, — це навчити поважати будь-яку працю, особливо свою власну. І передав він цей урок не просто словами, а через реальні життєві ситуації.

Я пам’ятаю, як після закінчення школи ми сиділи на кухні за вечірньою розмовою. Тато раптом відклав газету й несподівано запитав:

— Ну, що далі? Ти плануєш вступати до університету чи шукатимеш роботу?

Я тоді була розгублена, тому чесно відповіла, що не знаю, чи готова зараз до навчання. Він лише кивнув і твердо заявив:

— У такому разі тобі потрібно знайти роботу, бо з першого липня ти почнеш платити орендну плату, якщо не вступиш до університету.

Я була шокована. Такої прямоти від батька я не очікувала. Того вечора я довго лежала в ліжку, обдумуючи його слова. Здавалося, доросле життя — це не лише свобода, а й нові виклики, відповідальність та непрості рішення.

Зрештою, я вирішила, що краще вступлю до університету. Це дозволило відкласти орендну плату.

Однак два роки потому, коли навчання почало мене виснажувати і я захотіла взяти академічну відпустку, батькова обіцянка знову стала актуальною. Як тільки я повідомила про своє рішення, тато спокійно кивнув і сказав:

— Добре. Тоді з наступного місяця ти почнеш сплачувати оренду за проживання.

Іншого вибору в мене не було. Я вирішила, що це справедливо, тому знайшла підробіток у невеликому кіоску біля нашого будинку. Це було важко, але я впоралася.

Той період став для мене переломним. Я навчилася відповідально ставитися до своїх витрат, планувати бюджет і самостійно розв’язувати фінансові питання.

Пройшли роки, і ближче до тридцяти я змогла накопичити гроші й придбати власну квартиру. На новосілля тато прийшов із великим конвертом у руках. Я була впевнена, що це символічний подарунок. Але коли відкрила конверт, то ледь не втратила дар мови. У ньому були всі ті гроші, які я платила за оренду, ще й із відсотками.

— Тату, це жарт? — здивовано запитала я.

— Ні, доню, це не жарт, — серйозно відповів він. — Я хотів, щоб ти зрозуміла ціну самостійності. Ти довела, що здатна досягати мети, якщо наполегливо працюєш.

Я посміхнулася, усвідомлюючи, що тато завжди мав на меті навчити мене стояти на власних ногах. Цей урок виявився найціннішим подарунком, який я отримала від нього.

Тепер тата вже давно немає, але його наука залишилася зі мною на все життя. Я заміжня і маю трьох дітей. Моя старша донька вже доросла, вона закінчила коледж, але вирішила не продовжувати навчання, а піти працювати.

Ми з чоловіком не можемо змусити її фінансувати родину чи оплачувати продукти, але домовилися, щоб вона сплачувала частину оренди. Це не було покаранням чи способом примусити її вступити до університету. Ми хотіли, щоб вона навчилася заощаджувати гроші.

Ми не маємо можливості збирати її гроші в конверт і повернути їх пізніше, як це зробив тато. У нас чимало витрат на оренду квартири та двох школярів. Але я точно знаю, що вона вже навчилася управляти своїми фінансами, планувати бюджет і відповідально ставитися до грошей. І цей життєвий урок виявиться для неї не менш цінним, ніж університетська освіта.