– Тату, я в твоїй квартирі зроблю ремонт, навіть вже гроші виділив, а ти в той час побудеш в будинку для літніх людей, – наголосив син. Я ж йому повірив, бо ми з дружиною все робили для єдиного сина, лиш би він жив краще за нас. Минуло пів року, а ремонт все не закінчувався. А одного дня я почув розмову між персонам. Виявляється, Максим мою квартиру вже здає в оренду.

– Тату, ти сам винен у всьому, – прогримів голос сина, коли я ще не встиг і слова вимовити. – Чому ти не розумієш, що будинок для літніх людей, це найкраще для тебе? Все це я роблю для твого ж добра.

Оцей його різкий випал став для мене несподіванкою. Я сидів за кухонним столом, притримуючи чашку з остиглим чаєм, і не знав, що відповісти. Син, якого я все життя оберігав, раптом говорив зі мною, немов із незручним сусідом, якого треба кудись виселити. Звати його Максим, і саме тоді я вперше задумався, коли він так змінився.

Мене звати Андрій, і я хочу розповісти історію про те, як опинився в будинку для літніх людей. Навряд чи я колись думав, що все буде саме так. У мене була сім’я, була дружина Віра. Ми разом виростили Максима, старалися дати йому найкраще. Я працював без відпочинку, навіть у вихідні міг підробляти, аби лише у мого сина було те, чого сам я в дитинстві не мав.

Одного разу Максим прийшов до мене й сказав – Тату, твоя квартира стара, тобі давно треба нормальних умов. Я виділю кошти на ремонт, але поки все облаштовуватиметься, ти можеш пожити в пансіоні. Там класні умови, постійний догляд. Я хотів би, щоб ти мав спокій.

Я й подумати не міг, що ця фраза змінить моє життя назавжди. Я віддав йому всі документи на квартиру, бо ж він обіцяв подбати про те, щоб усе було зроблено офіційно та правильно. Я вірив синові, як завжди.

Але зараз я сиджу на невеличкій лавці в саду будинку престарілих, дивлячись, як ходить туди-сюди медсестра Оксана. Вона саме штовхала візок жінки, що тихо розглядала клумби. Вітер легенько розгойдував гілки, а сонце весело виблискувало на вікнах будівлі, в якій ми тепер живемо. Я кажу “живемо”, бо тут познайомився з добрими людьми, зокрема з пані Галиною та паном Миколою, які також опинилися у схожій ситуації.

Проте я не відчуваю, що це мій дім. Та що там казати, він і не є моїм. Я завжди прокидаюся з однією думкою – а чи не минув уже той “ремонт” і чи не час забрати мене назад. Та минають дні, тижні, місяці, а син не приходить.

Перший місяць я перебував тут, як у дивному сні. Все видавалося новим і трохи цікавим – палата, свіже ліжко, чисті простирадла, розпорядок дня, харчування три-чотири рази на день, регулярні медичні огляди. Максим телефонував, розпитував – Тату, все гаразд Як тобі нове місце, – Я намагався бути позитивним, казав щось на кшталт – Нічого, сину, лише трішки скучив.

У глибині душі я сподівався, що ось-ось ремонт закінчиться, і я повернуся додому, до свого улюбленого крісла біля вікна, де колись так любив читати газету зранку. Та вже тоді я почав відчувати занепокоєння. Максим говорив – Ще трохи, бригада запізнюється, тату – і ніби відірваний від реальності щиро вірив, що я в це повірю.

Коли минуло пів року, я вже ледве стримувався. Одного дня після обіду підійшов до Оксани – Скажіть, будь ласка, чи можу я зателефонувати своєму синові з вашого службового телефона Мій щось барахлить – Вона кивнула – Звісно, пане Андрію, зараз принесу. Я вхопив слухавку й набрав Максима. Після кількох гудків він нарешті відповів.

– Алло.

– Максиме, це я. Слухай, коли ти нарешті забереш мене додому Я сиджу тут уже шість місяців, а ремонт і досі не завершився.

– Тату, ну що ти починаєш – його голос звучав так, ніби я просив його про щось примхливе. – Уяви, яка складна ситуація з робітниками. Але все йде за планом. Потерпи ще трошки, все добре.

Я видихнув, намагаючись не виходити з себе. Тоді ще не здогадувався, що насправді планував мій син.

Згодом я почав помічати певні дивні деталі. Раз почув, як двоє співробітниць обговорювали чиїхось дітей, які “здають” батьків сюди й спокійно здають їхні квартири в оренду. Мене наче блискавкою пронизало. Згадав, як Максим почав уникати зустрічей. Побачив, що всі мої документи давно в нього, і я не маю жодних підтверджень, що ремонт взагалі триває.

Те, що я почув потім, узагалі підкосило мене. Одного разу я сидів на лавці й випадково став свідком розмови: – Ти чула, пан Андрій досі питає, коли син його забере. А син же квартиру в оренду здав.

– Та невже.

– Так, я чула, як він комусь телефоном говорив, що отримує непогані гроші й не збирається туди повертати батька.

Я підвівся, відчуваючи, що треба негайно з’ясувати все особисто. Побіг до своєї кімнати, відшукав телефон, знову набрав Максима.

– Алло.

– Максиме, скажи мені чесно – ти здав мою квартиру.

На тому кінці зависла довга тиша.

– Хто тобі сказав.

– Це правда? Чому ти не пояснив мені від початку.

– Тату, – в його голосі вже не було тепла. – Замість того, щоб ось так марно стояти, квартира тепер працює. А тобі тут і так дбають про все. У вас там триразове харчування, люди поруч.

– І куди я повернуся.

– Тату, – він зробив коротку паузу, – ти вже там не живеш.

Я віддав синові все, а сьогодні плачу один в будинку престарілих. Навіть якби я хотів, мені нікуди повертатися, – саме цю думку я повторював собі, поклавши слухавку. Ніхто не кричав, ніхто не сперечався. Максим казав це спокійно, ніби констатуючи факт.

Я сів на ліжко, намагаючись упорядкувати свої думки. Я все ще бачив свою квартиру в уяві – старі меблі, які нагадували мені молодість моєї дружини, книжки на полицях, крісло біля вікна, де я сидів щоранку з газетою та кавою. Моє місце. Моє життя. А тепер там, виходить, сидів незнайомець, і я більше не мав дому.

Згодом зайшла Оксана. – Пане Андрію, як ви – запитала вона тихо, ніби боячись мене розворушити.

Я не відповідав, просто дивився на стіну. У думках розумів, що виходу в мене немає, принаймні зараз. Я віддав усе, що мав, і отримав замість цього місце у коридорах пансіону.

– Можливо, з часом стане трохи легше, – зітхнула Оксана, дивлячись на мене співчутливо.

Я тільки кивнув. Що я міг вдіяти Іноді думаю: невже я так помилявся в рідній людині А може, колись у нього прокинеться совість, і він зрозуміє, що вчинив зі мною недобре Та наразі я тут, і моє життя вміщується у кількох тумбочках і шафі в цій кімнаті.

А що ви думаєте, друзі, Чи прощається таке з боку дітей Чи можна повернути довіру, якщо людина раз так вчинила з тобою Мені справді цікаво дізнатися, як ви це бачите