Коли Віра поділилася зі мною, що її Остап вирушає у бізнес-поїздку, я одразу уявила якусь корпоративну вечірку з фуршетом, де зібрались його колеги — веселими і розкутими жінками та чоловіками. Можливо, через те, що я мала подібний досвід, мене охопила тривога за Віру. Хоча вона і трималась, я помічала, як її очі трохи напружувалися.

Вони разом вже рік, живуть у маленькій квартирі на Троєщині, і все наче добре. Але коли Остап сказав, що їде до Львова на триденну поїздку, щоб святкувати ювілей фірми з колегами, Віра дуже занепокоїлась. “Я не переживаю через нього!” — твердила вона, проте все одно її турбували думки про ті довгі ночі в готельних номерах та жарти про львівське пиво, які вона чула в його розмовах з колегами.

— І що тепер робити? — запитувала вона мене вже вчетверте. — Як ви справляєтеся, коли ваші чоловіки їдуть на такі заходи?

— Все нормально, Віро, — відповідаю я, хоча сама не дуже вірю у власні слова. — Довіряй Остапу!

— Я йому довіряю, але це не зовсім про нього. Мені просто… ну, як сказати… я уявляю, як вони там випивають, а ще ця Марина з бухгалтерії, вона постійно з ним у Вайбері щось пише.

— А ти його питала про неї?

— Так, питала! — Віра важко зітхає. — Він лише нервується, каже, що я все вигадую. І справді, не було жодних підстав сумніватися. Але все одно.

Я розуміла її переживання. Довіряй не довіряй, але коли чоловік десь далеко, а ти сидиш вдома, переглядаючи соцмережі, і раптом бачиш фото його колеги, яка викладає історії, де вони гуляють Львовом з келихами в руках, — не можеш не почати сумніватися. Віра навіть згадувала, що з ними поїдуть не тільки колеги, а й люди, які просто люблять побенкетувати за компанію, і у свої 40+ поводяться не гірше молоді.

— Віко, якщо Остап хотів би зробити щось не так, він би це зробив не лише у Львові, — намагаюся заспокоїти її, хоча вона це й без мене розуміє. — У вас хороші стосунки, просто поговоріть. Не про нього, а про твої почуття. Можливо, знайдете спільне рішення?

Вона тільки похитала головою. “Так, я поговорю. Скажу йому, що мене не тривожить він, а ситуація. Я не забороняю, просто прошу зрозуміти мене.”

Ми довго сиділи на кухні, обговорюючи різні дрібниці: як вона готує йому сніданки, як він доглядає її кота, як вони разом їздили на дачу до її мами. Здавалося, що нічого не змінилося, але ось цей корпоратив. Віра постійно згадувала Марину, і я зрозуміла, що вона вже добре розвідала про неї все, що можна.

— Розумієш, Олю, я йому як дитині довіряю, але все одно хвилююся. Як дитину в двір без нагляду випустити — а якщо щось станеться?

Після того, як Остап поїхав, Віра намагалася себе чимось зайняти: дивилась серіали, читала книги, але постійно поверталась до думок про нього. І ось одного разу вона подзвонила мені:

— Все, не витримала, подзвонила йому. Він уже з колегами гуляє. Я запитала, що робить, а він раптом: “Та все добре, ти що, хвилюєшся, що я тут з Мариною гуляю?”

— О, ні! І що ти? — я вже уявила, як у Віри затремтіли руки від цих слів, але вона продовжила:

— Я сказала, що не переживаю, я ж доросла людина, — її голос тремтів, але вона намагалася жартувати, — а насправді хотілося кричати: “Що ти там робиш?!”

Вона посміхнулася, але я відчула, як це все її з’їдає. І хоч як вона намагалася переконати себе, що все добре, тривога не зникала. Ми ще довго говорили про дрібниці, а потім Віра сказала, що піде спати, хоча була лише дев’ята вечора.

Наступного дня вона знову подзвонила мені:

— Оля, ти не повіриш, Остап знову сам набрав! Каже, вони вже відвідали три ресторани, а тепер сидять у нічному клубі. І знову жартома: “Ти точно не хвилюєшся, що я тут з Мариною?” А я відповіла: “Так, хвилююсь, бо ти зі мною так часто не переписуєшся, як з нею!”

Настала пауза. Я відчула жалощі до подруги. Довіра — це добре, але вона мала рацію: не всі живуть у світі рожевих поні. Навіть найбільш порядні можуть спіткнутися, якщо є симпатія. І ці поїздки більше вона не витримає, і я вже бачу, до чого це все може призвести.