Як же хочеться, щоб усі люди жили в мирі та злагоді! Але, на жаль, наше життя не можна спланувати за ідеальним сценарієм.

Мій чоловік Петро був єдиною дитиною в родині, його батьки обожнювали його й віддавали всю свою любов. Коли я вийшла заміж і стала їхньою невісткою, намагалася бути доброю, слухняною та допомагати свекрусі у всьому.

“Марусю, ти просто чудова господиня! Усе вмієш, усе до ладу. Петрикові дуже з тобою пощастило”, – не раз говорила мені свекруха, Галина Михайлівна.

У нашій родині наче все складалося добре: будинок, затишок, двоє дітей. Я надовго затрималася в декреті, хоча й мала вищу освіту. Чоловік не хотів, щоб я йшла працювати:

“Не поспішай, Марусю, краще допоможи мамі – їй легше, коли ти поруч”, – казав він.

Ми тримали господарство, обробляли город. Петро був справжнім господарем, усе робив на совість, як його навчив батько. Тепер і нашого сина Віктора він хоче навчити того ж.

Донька Наталя зараз студентка, навчається на бюджеті. Віктор ще ходить до школи. Та незважаючи на те, що навчання Наталі безкоштовне, на її утримання йде багато коштів.

Я вийшла на роботу, але грошей усе одно бракує. Добре, що маємо своє господарство – це трохи зменшує витрати на продукти. Проте зводити кінці з кінцями стає дедалі важче.

Я часто шукаю додатковий підробіток. Свекруха перенесла операцію, і їй тепер не можна напружуватися чи виконувати будь-яку важку роботу. Вона стала дуже нервовою.

“Мамо, вам потрібно більше відпочивати, лікарі ж радили не перевантажувати себе”, – казала я їй.

“Не можу я так, Марійко! Усе життя працювала, а тепер що – маю лежати, як на курорті?” – відповідала вона.

Коли я влаштувалася на роботу, Галина Михайлівна почала постійно переживати. Я мала звітувати їй про кожну деталь: до котрої години працюю, чим добираюся додому, коли повернуся.

Спочатку я це терпіла й усе розповідала, але з часом таке життя стало мені нестерпним. Здавалося, я повинна звітувати не перед Петром, а перед свекрухою. Якщо я не казала їй своїх планів, вона злилася, могла навіть не розмовляти зі мною.

Часом вона налаштовувала Петра проти мене, мовляв, чому він дозволяє мені “так вільно ходити, куди хочу”.

Одного дня я не витримала:

“Мамо, я доросла жінка, у мене свої діти! Чому ви так мене контролюєте? Я й так із ранку до ночі працюю: господарство, робота – у мене навіть часу немає спокійно перепочити. А ви замість підтримки постійно мене дорікаєте й налаштовуєте чоловіка проти мене!”

Я замислююся над тим, що буде в майбутньому, коли в наш дім прийде жити зять або невістка. Мені страшно уявити, як Петро або свекруха контролюватимуть їх, не даючи жити вільно.

Якось я затрималася у ванній, хотіла трохи розслабитися після важкого дня. Але від Галини Михайлівни я почула купу докорів:
“Ти знаєш, скільки вода зараз коштує? Газ дорогий, потрібно економити! Ти хоч трохи про це думаєш?!”

Так, за всі роки, що я жила в цьому домі, робила все можливе, щоб догодити свекрусі, а зараз чую лише нарікання й невдоволення.

Я часто думаю: чому вона стала такою сердитою й вимогливою? Адже я так мріяла, щоб у нашій родині завжди панували мир і злагода.