Отож, я вже кажу, що переросла всі ті наївні сподівання, які мають дівчата, коли виходять заміж: щоб їх на руках носили і купували все, що вони хочуть, робили їх щасливими.

Я все, що хочу можу сама собі купити, а на руках мене не дуже й поносиш, бо я жінка пишна. Я точно знала, що хочу дітей, хочу піклуватися про них і чоловіка, хочу аби ми працювали на благо один одного.

І ось тут мені й трапився Артур, приємний, зі своєю квартирою, так само сказав, що хоче аби ми мали діток, які будуть такі ж гарні, як і я, розумні, як він. Я не мала нічого проти, проте, думаю, що й якби було навпаки, то діти б від цього тільки виграли.

Про весілля з білою сукнею й мови не було, я цей варіант одразу відкинула, сказала, що ми просто розпишемося, але весільна подорож обов’язкова.

На цьому й зійшлися. Далі було знайомство з батьками один одного. наче все пройшло нічого.

Майбутня свекруха була жінкою літньою і була схожа на кульбабку, то я не думала, що з нею будуть якісь непорозуміння, та й чого?

Я знала, що Артур мав дружину, але то було у нього до тридцяти років і він швидко з нею розбігся, про причини не казав, а я й не випитувала.

І ось ми вже разом, весільна подорож позаду і попереду тільки щастя.

Як тут свекруха вирішила внести деякі корективи, про які я навіть не здогадувалася.

Одного чудового дня приходить Артур і каже, що треба нам переїхати до його мами, бо вона вже дуже літня і не може жити сама в її трикімнатній квартирі.

– Їй самотньо, Лесю, і вона не може це нормально сприймати, телефонує мені по десять разів на день, я більше так не можу. Поживімо у неї місяць і вона зрозуміє як це добре жити одній. Дуже тебе прошу!

Що я мала робити ? Погодилася і стали ми жити з цією прекрасною жінкою.

І я вам от що скажу – я ніколи не бачила аби люди так мінялися! Ось вона усміхається мило і варто Артуру вийти з кухні, то її лице аж перекошує.

Спочатку мене це здивувало, далі вже було не до сміху. Не буду перелічувати скільки вона мені дрібних пакостей робила, бо одного дня вона всі мої речі просто викинула на сходову клітку!

Але я вже тут не стала збирати своє спіднє по перилах, а зателефонувала Артурові аби той негайно приїхав.

Він побаченого у нього аж рот відкрився.

– Люба, я не думав, що до такого дійде, я негайно з нею поговорю.

– Що ж, я поріг цієї квартири більше не переступлю, а ти сам вирішуй, що робитимеш.

Я розумую, що матері сімдесят три роки, але у мене бабусі дев’яносто і вона при добрій пам’яті і сама себе обслуговує і нікому не псує життя.

Я поїхала до мами і залишила чоловіка дивуватися самого.

Бо так і було, те, що він мені переповів з маминої розмови дуже навіть насторожувало.

Отож, він прийшов до хати, а мама й раденька та веселенька.

– Все, я її вигнала і будемо разом з тобою жити, нам нікого не треба, а дітей ти можеш і в п’ятдесят мати, не велика справа.

– Мамо, я люблю свою дружину і хочу з нею жити.

Після цих слів мати почала викликати швидку, казати, що вона все йому віддала, а він отакий невдячний хоче свою родину, коли мати – то найцінніше, а жінок може бути ціла купа.

Артур на те дивився, а тоді й каже:

– Мамо, як я від вас не піду зараз, то вже ніколи не піду і ніколи не буду ні щасливим чоловіком, ні щасливим батьком. Якщо ви ще можете тверезо мислити, то це зрозумієте, бо я не бачу іншої ради, як вам когось найняти для догляду.

Він своє слово стримав, бо швидко серед родичі знайшлася жінка, яка була одинока і не мала де жити. За це вона була готова терпіти витівки свекрухи і її капризний характер.

А ми маємо синочка і тішимося ним, нам для щастя більше нікого й не треба.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.