Батька свого я не знала, він покинув маму, коли мені було три роки і саме це, я так думаю, й спричинило її поведінку з вітчимом. Вона наче приросла до його порток, нічого навколо не бачачи. Для неї було наче справою всього життя – бути заміжньою і байдуже якою ціною це було.

Вітчим дуже скоро маму розкусив і вже геть не старався бути мені за батька, йому було байдуже чи я є, чи ні, як вчуся і хто мої друзі. Та й скоро матері стало так само байдуже, адже у неї нарешті був чоловік, навколо якого треба було ходити навшпиньки.

Потім у мене з’явилася сестра, але поведінка вітчима зовсім не змінилася. Мама нарешті трохи заспокоїлася, бо відчула, що вона вже має якісь права, от вона вже не просто жінка, а мати дитини Ілька.

Далі стала ще більше пишатися, адже й донька її, тобто я, в пригоді стаю – дитину Ількову бавлю.

А той лиш буркав, що добре і йшов до телевізора чи у ванну, відпочивав, як повідомляла нам мама, притулюючи палець до уст. Це означало, що не мало бути чутно ні звуку. Якщо вітчим був чимось невдоволеним. То він нас ніколи не карав, це робила мама.

– Я вам казала не шуміти, а тепер стійте в кутку!

Так само вітчим не дарував нам подарунки чи обновки, мама старалася нам купити щось на день народження і то таке, що необхідно. Наприклад, коли мені купувала куртку на осінь, то казала:

– Це тобі подарунок на день народження.

Щоб ви знали, день народження у мене навесні.

Та й до квартири вітчим теж нічого нового не купив, ми жили ще з тими меблями, які були при здачі, а квартиру ще моєму батькові дали.

Але окремий пункт, який мені одразу відкрив очі на цього чоловічка, то була їжа. В ті часи було вдосталь хіба морської капусти, яку ніхто не хотів брати, а мама купувала, бо у нас не було нікого з села, де можна було посадити огірочків та закрити. Ми все купували і купувала все мама, бо завжди бідкалася подругам, що її зарплати не вистачає на все.

– Але ж ти чоловіка маєш, – дивувалася тітка Люба.

– Ой, ти ж знаєш Ілька, як йому казати в лоба, щоб дав грошей, то він не дасть. Треба все ласкою.

І для цього вона влаштовувала Ількові ціле застілля, десь діставала ті самі мариновані огірочки і припрошувала до столу. На столі було або м’ясо, або якась риба, найчастіше, оселедець.

Ми могли з сестрою доїсти зі столу тільки тоді, коли батько завершував трапезу, але там ніколи не було вже ні риби, ні м’яса.

Ось так ми жили і такій людині я маю за купу грошей поставити мармуровий пам’ятник? За що?

– Мамо, ти знаєш, що я з радістю від вас піша в шістнадцять років і ніколи не верталася. Ілько мені копійки не дав за все життя, а я йому маю вивалити стільки грошей?

– Що ти таке кажеш? Він був тобі за батька!

– Мамо, я тобі вкотре нагадаю, хоч ти й робила вигляд, що мені не повірила, але я все ж знову нагадаю той випадок, після якого ти, як мати, мала б виперти його з нашого життя, але ти цього не зробила. Навпаки, ще й нас винними зробила!

То була зима, ми з сестрою визирали з вікна на вулицю, бо не мали взуття, ходили в осінньому до школи, а в вітчима, як завжди затримували зарплату. А ми дивилися, як граються весело діти в сніжки, як ліплять сніговита, катаються на санках… І раптом зверху кіт впав за вікно. Ми здивувалися і кинулися дивитися, де ж він. Вийшли на балкон і перехилилися, щоб подивитися на землю. Тоді балкони були не засклені і ми побачили дивовижну картину: кіт гойдався на сітчастій сумці та щосили її гриз. А сумка висіла на шнурку, який вів до нашого балкону.

Ми підтягнули сумку вверх, думали, що так рятуємо кота. Але той перескочив на дерево, ми ж були на третьому поверсі. Проте, цікавість нас таки розпирала і ми витягли сумку до себе на балкон. Яким же було наше здивування, коли в сумці ми побачили ковбасу, пахучу велику палицю ковбаси… Ми побігли до мами і все їй показали.

Вона побачила і шнурок і впізнала ту «авоську», але сказала, що то чуже і хай висить далі. я не могла зрозуміти, як це чуже до нашої драбини на балконі прив’язане.

Потім я бачила, які вітчим вночі витягував ту сумку і відрізав собі шмат ковбаси та їв її там же, на балконі.

Це була така яскрава подія і лише з віком я зрозуміла, що то було насправді, якою людиною була ця особа.

І мама вкотре. Вже зараз переді мною стоїть і каже:

– Та приснилося те тобі, а ти на людині хрест поставила! Він все життя був поруч зі мною, все життя.

Я не знаю, що їй сказати на таке. Інколи людина просто не хоче бачити, що змарнувала свої роки чи що це таке?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.