— Я не можу без нього жити, – часто повторювала Олена, коли ми нарешті зустрілися за чашкою кави. Її очі сяяли щастям, і здавалося, ніщо у світі більше не мало значення, окрім нього.

Якби я тоді знала, що чекає мою сестру попереду, я б зробила все, аби цей шлюб не відбувся.

Олена завжди була романтичною натурою, схильною до мрій і пристрастей. Вона прагнула великого, казкового кохання, яке б перенесло її у світ бездоганної гармонії. І ось одного разу на її шляху з’явився він — Айхан, турок із проникливими очима, від яких у неї слабшали коліна. Його залицяння були такими витонченими й зворушливими, що навіть найобережніша дівчина не змогла б устояти. Компліменти сипалися, мов дощ весняним вечором, а його турботливість і увага заполонили серце Олени.

Весілля відбулося. Спочатку все складалося ідеально: молодята оселилися в Україні, в маленькому, але затишному будинку. Айхан був уважний і ніжний, а Олена сяяла від щастя. Але після переїзду до Туреччини все змінилося.

Я пам’ятаю той перший дзвінок із-за кордону.

— Це важче, ніж я уявляла, — сумно зітхнула вона, ніби втративши частинку своєї душі.

Нове життя виявилося зовсім не таким, як вона мріяла. Побут, щоденні турботи та непорозуміння з родичами чоловіка ставали дедалі більшою перешкодою. Вони не сприйняли Олену як свою, натомість постійно підкреслювали її «інакшість» і змушували почуватися чужою в цьому домі.

Айхан також змінився. Ніжність, увага й слова, що свого часу завоювали її серце, зникли. Натомість з’явилися сварки, крики й звинувачення. Те, що спершу здавалося мрією, перетворилося на пастку.

Одного разу сестра зателефонувала з розбитим голосом:

— Ми посварилися, — зізналася вона. — Він вигнав мене з дому й не дозволяє бачитися з доньками.

Айхан пішов далі — подав до суду, і тепер Олені заборонили наближатися до дітей. Вона зверталася до консульства, просила допомоги, але марно. Сльози стали її постійними супутниками.

— Він навіть дверей не відчиняє, — з тремтінням у голосі говорила вона. — Я більше так не можу, але що робити?

Я слухала, відчуваючи, як розпач охоплює мене. Той Айхан, що колись здавався ідеальним, виявився зовсім іншим. Сестра опинилася в пастці, де не було ні підтримки, ні виходу.

Олена все ще сподівалася, що щось можна змінити. Але дні минали, і її надії танули. Вона залишилася перед зачиненими дверима, за якими були її діти та життя, про яке вона мріяла.

Коли сестра повернулася до України, я зустріла її на вокзалі. Вона виглядала виснаженою, її очі — колись сповнені блиску — стали порожніми. Ми обійнялися, і я відчула, як сильно її образили й зламали.

— Як ти? — запитала я.

— Я не знаю, як жити далі, — ледве чутно відповіла вона. Її голос звучав так, наче вона більше не мала сил боротися. — Я кожну ніч думаю про них. Як вони там? Чи сплять спокійно? Чи згадують мене?

Олена щодня шукала способи повернути своїх доньок. Вона зверталася до адвокатів, консульств, організацій із захисту прав людини. Але кожна спроба завершувалася невдачею. Закони іншої країни не були на її боці, а Айхан робив усе, щоб віддалити дітей від матері.

Цей досвід змінив її назавжди. І хоча серце її було розбите, я вірила, що вона зможе побудувати нове життя, навіть якщо це вимагатиме надлюдських зусиль. Але як зібрати себе докупи, коли найдорожче залишилося за зачиненими дверима?