Він бачив світ, про який більшість лише мріє. Боєць з позивним«Хіронакі», якого у 118-й бригаді усі називають просто «Хіро», відвідав 134 країни.

Історію бійця розповіли на сторінці 118-ї окремої механізованої бригади.

Незліченні порти, океанські горизонти, прогулянки незвичними містами світу були частиною його повсякденного життя протягом 17 років.

Штурман, а згодом помічник капітана цивільного флоту міг би обрати для життя будь-який куточок планети, але коли настав час вирішального вибору, він обрав Україну.

«Я об’їздив 134 країни світу і можу з упевненістю сказати: в Україні найкраще. Я не хочу нікуди переїжджати, я хочу жити тут, у своїй вільній країні», — переконує «Хіро».

У березні 2022 року він мав вирушати в черговий рейс. Замість цього він обрав зовсім інший маршрут. Після початку повномасштабного вторгнення, відправивши родину до Англії, пішов до ТЦК та СП.

Без пафосу та зайвих слів. Без гучних прощань. Просто зробив вибір.

Там йому запропонували долучитися до 118-ї бригади, яка тільки формувалася.

Це означало більше часу на підготовку, можливість системно навчитися військовій справі з нуля.

«Хіро» не мав профільної медичної освіти, але його цивільний досвід став вирішальним. Морські сертифікати з надання першої медичної допомоги визначили його військовий фах.

Так помічник капітана спочатку став бойовим медиком, згодом — старшим бойовим медиком роти, а торік — головним сержантом роти.

Морська медицина — це дисципліна, алгоритм, стерильність у межах можливого. Військова — це земля, багнюка, кров і рішення за секунди.

Тут немає обладнаного кабінету, немає спокійного простору. Є поле бою, крики, евакуація, тиша після вибухів і, водночас, спів пташок.

Довелося вчитися заново — алгоритмам тактичної медицини, роботі під обстрілами, і дивуватися іншому плину часу.

У складі свого механізованого батальйону «Хіро» брав участь у контрнаступі, рятував бійців, які визволяли Роботине. Точну кількість врятованих не рахує — каже просто: «десятки». Перші поранені, яким він надавав допомогу, були навіть не з його батальйону чи навіть бригади.

«На війні немає „своїх“ і „чужих“ у момент, коли людина стікає кров’ю. Є тільки той, хто потребує допомоги, і той, хто може її дати», — каже військовий.

З часом, як би прикро для багатьох це не звучало, робота бойового медика стала буденністю. «Хіро» називає це «конвеєром». Накласти турнікет, перевірити дихання, зупинити кровотечу та евакуювати. І так знову, і знову.

«Спершу кожен випадок — це стрес, але потім допомога стає звичною справою. Ти просто робиш свою роботу, рятуєш одне життя за іншим», — каже «Хіро».

Втім, загибель побратимів ніколи не була звичною для нього. Кожне ім’я — це окрема історія, окрема родина, окремий біль.

Мабуть, родини загиблих побратимів є однією з причин, які сьогодні тримають його в строю навіть більше, ніж обов’язок.

«Хіро» підтримує з ними зв’язок та не дозволяє собі забути. Це його внутрішній обов’язок, шана, пам’ять — перед тими, кого вже немає.

Після чотирьох років повномасштабної війни він не втрачає мотивації. Вона проста і дуже особиста: щоб його діти могли повернутися з-за кордону у вільну Україну, найкращу з-поміж усіх, які він бачив.

Війна змінила його цінності. Те, що раніше здавалося важливим, відійшло на другий план. Те, що було другорядним — стало головним. Час із близькими. Можливість просто бути разом. Саме життя.

Це підтверджується і його мрією на після війни: жити повним життям. Без сирен. Без втрат. Без болю, що розриває серце.

Як повідомляла АрміяInform, ризикуючи життям, поліцейський разом з колегами провів надскладну спецоперацію, аби їхній полеглий товариш зміг востаннє повернутися додому.