Було близько 5-ї ранку. Я прокинулася, бо пора було збиратися в дорогу. Я вчуся в університеті та проживаю в гуртожитку, але на вихідні приїхала до батьків. Мама прокинулася разом зі мною і метушилася на кухні, збираючи мені сумку з домашньою їжею. Швиденько зібравшись, я поспішила на перший автобус, що от-от мав їхати в місто. Я вийшла з дому і відчула, як ранковий осінній приморозок одразу обволік все моє тіло. Вийти з теплої хати у таку холоднечу було неабияким подвигом, насправді.

Я підійшла до зупинки й моє серце ледь не зупинилося. На невеличкій лавці, покритій памороззю, лежав хлопчик, на вигляд років восьми. Він був босий і накритий якоюсь старою величезною курткою, очевидно батьковою. Хлопчик солодко спав.

Я боялася налякати його, але просто залишити його там не могла. Це ж дитина! Тому я набралася сміливості й розбудила його. Хлопчисько ледве розплющив очі й, побачивши мене, піднявся.

— Ти що тут робиш, в таку годину? — запитала я.

— Хіба не видно, я спав. — спросоння відповів він.

— А батьки твої де?

— Вдома. Але в них там дуже людно і шумно, а ще, мама сказала мені йти погуляти й не мішати їм.

Ситуація виявилася досить стандартна. Батьки випивають і люблять вдома приймати своїх дружків. Для дитини місця там немає. Малого, до речі, звуть Тарас.

Я відвела його до своїх батьків, сказала нагодувати й вмити. А сама подзвонила в поліцію. На навчання того дня я так і не поїхала.

Тараса забрали у притулок. Я боялася, що він буде пручатися, але хлопець зрадів, що нарешті буде спати у ліжку, а не на вулиці. Я пообіцяла йому провідувати його якомога частіше і привезти все, що він тільки попросить.

Але я була здивована, що раніше не бачила цього хлопця на нашій вулиці, хоча прожила тут все своє життя. Як потім пояснила мені мама, Батьки Тараса успадкували хату й перебралися сюди відносно нещодавно. Але одразу ж стали гарячою темою для всієї нашої вулиці через свої гучні вечірки й п’яні бійки. Тарас один з чотирьох їхніх дітей і — наймолодший. Старші діти вже давним-давно живуть окремо і діла до свого молодшого брата їм немає. Єдиною, хто хоч трішки хвилювався за свого молодшого брата була Таня, його старша сестра, але й вона останнім часом перестала приїздити.

Через кілька днів я накупила всяких солодощів і поїхала до Тараса. Там я дізналася, що опікунство над ним візьме Таня, бо батьків позбавили прав. Виявилося, вона була за кордоном і лише кілька днів тому приїхала. А, як дізналася, що сталося з Тарасом, одразу примчалася до нього.

Зрештою, добре, що у хлопця є така сестра. Я щиро сподіваюся, що вона не лишить його самого і потурбується про нього.