Цього літа у нашій багатоповерхівці сталося справжнє водне лихо. Все почалося з того, що я вирішила оновити ванну кімнату, і під час демонтажу старої ванни раптом виявила, що сантехніка сусіда знизу потребує термінового ремонту. Вода почала литися безперервно, як потік. Щоб не допустити ще більшого затоплення, я вирішила покрити витрати на ремонт сусіда, навіть не підозрюючи, що це лише початок цілої водної трагедії.

Несподівано з’явився Іван Петрович, сусід з другого поверху, наче шторм у ясне небо. Він постукав у двері з таким виразом обличчя, що я одразу зрозуміла: нас чекає буря.

— Це катастрофа! — вигукнув він, показуючи на свої затоплені кімнати. Я з чоловіком, Артемом, вирушили на третій поверх, щоб перевірити, чи не сталося біди і в сусідів.

Коли ми дісталися до квартири Наталії та Володимира, все було не так, як планувалося. Відчинивши двері, я побачила жінку, яка явно не чекала нашого візиту. Її вираз обличчя говорив про те, що наші дії їй зовсім не подобаються.

— Вибачте, але зараз не можемо вас впустити, — відповіла вона, закриваючи двері. — Ми зараз займаємося терміновим ремонтом, не можемо дозволити вам оглянути наші приміщення.

Я почувалася ошелешеною, не знаючи, що робити далі. Як можна було відмовити в такій ситуації?

— Але чому? — запитала я, намагаючись залишатися спокійною. — Ми хочемо просто переконатися, що у вас все гаразд. Це не створить проблем, якщо ми лише глянемо, чи є пошкодження?

З-за закритих дверей почувся її голос:

— Наразі це неможливо.

З цією відповіддю ми залишилися стояти на порозі, відчуваючи, як між нами виникає стіна непорозуміння.

Драму у нашому будинку додав Іван Петрович, який почав звинувачувати моїх ремонтників у всіх своїх бідах.

— Ваша плитка на балконі пошкодила мою покрівлю! — кричав він. — Ваш балкон не відповідає нормам, а ваші майстри наступили мені на дах!

— Що? — вигукнула я, не розуміючи, про що йдеться. — Я навіть не знала, що у вас є проблеми з дахом!

— Може, ваша мама і казала, що все в порядку, але зараз це сталося! — відповів Іван Петрович з гіркотою в голосі.

Я вирішила, що потрібно діяти:

— Якщо ви хочете вирішити це питання мирно, я готова викликати комісію для перевірки всього цього безладу, — заявила я, діставши телефон.

Іван Петрович лише махнув рукою і буркнув щось під носа.

Комісія прибула наступного дня, і ситуація стала ще більш заплутаною. Кожен з наших сусідів мав свою версію подій.

— Це все через вашу некомпетентність! — кричала Наталія. — Ваша несправність призвела до затоплення нашої ванни!

— Забудьте про ванну, у мене стеля впала! — відповів Іван Петрович, його голос був переповнений розпачем. — Кожного разу, як у вас щось ремонтують, у мене валиться дах! Я вже не знаю, куди звертатися!

— Слухайте, люди! — вигукнула я, намагаючись перекричати шум. — Ми всі живемо в одному будинку! Чому ми не можемо розв’язати проблему без цих нескінченних драм?

Комісія винесла свій вердикт, який виявився не найприємнішим: всі ми мали частину відповідальності за ситуацію.

— О, чудово! — сказала я, намагаючись стримати гнів. — Тепер я повинна платити за ремонт у сусідів, хоча сама не відчуваю себе винною!

Ввечері, коли всі розійшлися, я стояла на балконі, спостерігаючи за вечірнім містом. Мої думки були заповнені однією думкою: чи можемо ми знайти порозуміння в цьому хаосі? Чи зможемо ми бути добрими сусідами, попри всі суперечки? І чи не є ці нескінченні конфлікти просто частиною нашого життя, яке ми мусимо пережити разом, навіть якщо це важко? Як же врешті спокійно жити далі без постійних сварок?