– Чому ти мене не розумієш, мамо. У мене є нагода влаштувати особисте життя і я не хочу її втрачати, – каже мені донька. – І хіба не ти мені говорила, що розлучення – це не вирок, що можна ще хорошого чоловіка знайти! А тепер що, береш свої слова назад?

Так, визнаю, була така справа. Вікторія невдало вийшла заміж. Відразу після народження дитини їхні стосунки зіпсувалися настільки, що зять сказав, що йде з сім’ї.

Виявилося, що пішов він не в нікуди, а уже мав іншу жінку.

Дочка моя важко пережила розлучення, не їла, не спала. До 46 кг схудла! На неї страшно було дивитися.

З дворічним онуком донька тоді переїхала до мене. Я їм допомагала чим могла. І з дитиною, і матеріально. Не могла ж я залишити її одну в такій важкій ситуації.

Тоді я її заспокоювала, що розлучення – не найгірше, що може статися. Якщо він виявився таким непорядним, то краще його відпустити, а її доля ще її обов’язково знайде.

Час, звичайно, все розставив на місця. Донька і роботу знайшла, і подруг, але чоловіків довго не підпускала до себе. А потім познайомилася з кимось по інтернету.

Чоловік розповідав, що має серйозні плани і кликав Вікторію до себе. Але як тільки він дізнався про наявність дитини, одразу зник. Так, він хотів сім’ю, тільки чужих дітей приймати не збирався.

І знову все по новій! Віка вдень та вночі сльози лила! З роботи знову звільнилася, а нове місце знайти у нашому провінційному містечку не так просто. Потім вона вирішила поїхати в столицю і спробувати там влаштуватися.

Ми домовилися, що Сергійка вона залишає у мене, а як влаштується на новому місці, то відразу забере дитину до себе.

Я її підтримала, а чому б і ні? Перші місяці онук був повністю на мені. Від дочки я нічого не вимагала, адже розуміла, що їй потрібен час, щоб влаштуватися.

Віка щодня мені розповідала по телефону про те, що вже і роботу знайшла, і квартиру винайняла, от тільки вона не поспішала брати до себе сина.

Причину я пізніше зрозуміла. У неї чоловік там з’явився, теж з серйозними намірами, і Віка хотіла перевірити співмешканця на міцність і боялася злякати його наявністю дитини. Вона вважала, що спочатку треба прив’язати чоловіка до себе, а тоді вже сином займатись.

Рекламне зображення

Я з нею не була згідна, але була змушена змиритися, і надалі виховувати онука. Але хлопчик виріс, і треба було його влаштовувати в школу.

в 70 років вести дитину в перший клас і брати на себе всі обов’язки – таке собі задоволення. Батько теж дитиною не цікавився, тож я Сергійку заміняла всіх.

Пів року тому Віка переїхала до свого чоловіка і все захоплювалася, який він чудовий. Я натякала їй, що час сина забирати, але та лише відмовки шукала. Мовляв, потрібен час, щоби все не зіпсувати.

У мене здоров’я підкосило, терапевт сказав у лікарню лягати, а мені нема на кого онука залишити. Я зателефонувала дочці, щоб вона за сином приїхала.

Вікторія мені зізналася, що вони з цим Вадимом розписалися і живуть в його заміському будинку.

– Мамо, куди забирати? У чужий будинок? Дзвони Артему, він теж батько, нехай щось думає, — відповіла мені донька.

У лікарню я не лягала – лише на денний стаціонар ходила, поки хлопчик в садочку був. Так мені прикро стало. Всі своє життя влаштували, а до дитини нікому і діла немає.

Я подзвонила дочці і сказала, що більше няньчитися не збираюся. Дитина має піти в школу на новому місці. І Віка як мама має синові допомагати, адже перший клас – це серйозно.

– Набридло тобі в бабусю гратися? Вадим проти дитини, нікуди мені її забирати. Чи ти хочеш зруйнувати життя моє? Я, між іншим, тільки розправила крила, а ти знову за своє. Нікому чужі діти не потрібні, як ти цього не розумієш? – на підвищених тонах пояснила мені ситуацію донька.

Сергійко таки пішов в перший клас тут, бо він досі зі мною. Благо, що хоч школа є поруч, практично у сусідньому дворі.

Тепер я не знаю, що робити. З одного боку, мені дуже важко і фізично, і морально… З іншого, я розумію, що навіть якщо дочка забере Сергійка, щасливим онук не буде. Що робити, я просто не знаю, адже донька мене дуже неприємно здивувала, коли вибрала особисте щастя, а не дитину.