Весілля моєї доньки мало бути незабутнім, адже ми намагалися все організувати по найвищому розряду. Всі гості вже сіли за святкові столи, і вечір тільки починав набирати розмаху.

Гості жваво щось обговорювали, ділилися планами на майбутнє, сміялися, а я, сидячи на своєму місці, дивилася на щасливу доньку, яка в своєму весільному вбранні з усмішкою у кожному слові розповідала, як їй пощастило знайти своє щастя.

Несподівано до нашого подвір’я під’їхала машина, і з неї вийшов чоловік, якого я ледве впізнала. Це був Юрій, мій колишній чоловік.

Його поява була настільки ефектною, що ніби все навколо замовкло. Гості перестали розмовляти, музика припинилася, а я, не вірячи своїм очам, дивилася на нього.

Він підійшов до молодят, посміхнувся, а потім передав їм ключі від нової квартири. Всі, навіть я, замовкли від здивування. Юрій був вже не тим молодим хлопцем, з яким ми колись разом планували своє щастя.

Тепер переді мною стояв дорослий чоловік, який дивився на мене спокійно, без жодного натяку на ностальгію чи щось схоже.

Після того, як він вручив подарунок, він підняв келих і сказав:

– Діти, ви знайшли одне одного в цьому величезному світі, бережіть те, що у вас є. Шукайте взаєморозуміння, дійте з принципу любові, бо знайти важко, а втратити – дуже легко.

Ці слова були такими простими і правдивими, що я навіть не могла дихати від емоцій. Вони відлунювали в моїй душі, неначе дзвінка струна.

Донька запросила його сісти за стіл, і він залишився з нами лише на кілька хвилин. Після того, як він подякував за привітання і ще раз висловив щирі побажання молодятам, він підійшов до мене, подивився на мене і сказав:

– Я поїду. Спасибі за теплий прийом. Можливо, колись ми ще поговоримо.

І ось він знову зник, так швидко, як і з’явився. Кілька секунд – і його не було. Я залишилася сидіти за столом, споглядаючи на своїх гостей, і на мене накотила хвиля спогадів.

Я раптом зрозуміла, що з моменту розлучення з Юрієм я нічого не знала про нього, не цікавилася його життям. Він також не звертав на мене жодної уваги.

Але чому він приїхав тепер? Чому саме на весілля нашої доньки? Всі ці роки він не з’являвся в нашому житті, і ось, після стількох років, повернувся. І виглядав так, як ніколи раніше: успішний, самодостатній, зі своїм власним бізнесом, і навіть з новою квартирою для нашої доньки.

Я дивилася на свою щасливу доньку, і знову занурилася в спогади. Як багато я пережила разом з Юрієм, і як багато не сказаного залишалося між нами.

Я згадала, якою сильною була моя любов до нього в молодості. Я була готова віддати все заради нашого щастя, все, що в мене було. Але, як і моя донька сьогодні, я теж мріяла про щасливе майбутнє, спільне з ним.

Тільки в нашому випадку все пішло не так. Ми не знаходили спільної мови, не розуміли одне одного, і навіть, коли можна було просто поговорити і вирішити проблему, ми обрали розлучення. Ми не зробили цього одного маленького кроку – пробачити одне одного.

Доньку я піднімала одна. Це було нелегко. Часом важко буває пояснити, чому так трапилось.

Я поїхала в Польщу на заробітки, щоб забезпечити їй нормальне майбутнє, зробити будинок затишним і відновити його після всіх труднощів, які довелося пережити.

І ось тепер, вона стояла в центрі своєї щасливої родини, а я знову не могла знайти спокою.

Тому через кілька днів, коли емоції трохи втихли, я вирішила поговорити з донькою. Я звернулася до неї:

– Мила, я хочу поговорити з тобою. Набери, будь ласка, батька і запроси його до нас ще раз.

Донька здивовано подивилася на мене, але в її очах я прочитала розуміння. Вона, мабуть, зрозуміла, що це було важливо для мене. І вже через кілька годин Юрій знову приїхав до нас, на цей раз без будь-якого помпезного ефекту.

Ми сиділи за столом в тісному сімейному колі. Донька з чоловіком якимось чином непомітно залишили нас наодинці. Я дивилася на Юрія, на його спокійну постать, і запитала:

– Чому ти так легко відмовився від нас? Чому ти не спробував залишитися? Ми могли б разом створити щасливу родину, чому ти пішов?

Юрій подивився на мене, і, трохи зітхнувши, відповів:

– Тому що ти мене образила і не вибачилася.

Я довго чекав, що ти зробиш перший крок, але цього не сталося.

Мене ніби хтось водою облив. Як він міг сказати це? Я не пам’ятала, чим я могла його образити. Можливо, це було просто непорозуміння. А, можливо, я справді була надто емоційною, і не завжди враховувала почуття Юрія в наших непорозуміннях.

Я подивилася на нього і зрозуміла, що все це можна було вирішити просто, якби ми тоді були більш відкритими один до одного.

– Я прошу вибачення, Юрію, – сказала я, не соромлячись своїх сліз. – Можливо, ми могли б усе вирішити раніше, якби ми не тримали образи.

Ці слова стали переломним моментом. Юрій не сказав нічого одразу. Він лише подивився на мене довгим поглядом і тихо промовив:

– Можливо. Але, якби не ти, я б не приїхав сюди зараз. Я теж запізнився, але це вже не важливо.

Після цієї розмови, яка нарешті розставила все по своїх місцях, ми просто були разом, і це вже було важливіше за будь-які слова.

Виявилося, що іноді просте “вибач” може змінити все в житті. І я зрозуміла, що не можна дозволяти невірно витраченому часу залишати сліди в серці. Ми обидва зробили свої помилки, але тепер, коли ми знову разом, ми могли почати нове життя.

Не слід забувати важливість простих, щирих слів. А такі слова як “дякую” і “вибач” можуть змінити навіть долю.

Спеціально для Українці Сьогодні.