Автобус привіз мене та таких же заробітчанок, як я, до Львова. Там нас пересадили у менші мікроавтобуси, і вже залежно від напрямку ми рушили далі. Найголовніше було не переплутати свої сумки під час пересадки, а багажу було дуже багато. У мене однієї було аж вісім великих сумок!

Якби хтось тільки знав, як сильно я хотіла додому! Я буквально рахувала дні до того моменту, коли зможу знову ступити на рідне подвір’я. Річ у тім, що останні 17 років я провела на заробітках в Італії, а тепер вирішила, що настав час завершити цей етап життя.

Заробітчанство — це хороша можливість, і мені вдалося досягти багато чого завдяки цим рокам. Я купила квартиру для доньки, подарувала машину зятеві, а свій дім у селі відбудувала практично з нуля. Тож ці 17 років були витрачені не марно.

Повертаючись додому, я подумки згадувала, як усе починалося. На той момент мені було лише 37 років, а зараз мені вже 54. Я б іще могла працювати, але відчула, що настав час зупинитися. Мене невідома сила буквально тягнула назад додому. Я накопичила трохи грошей і вирішила, що вдома відкрию маленьку крамничку, яка забезпечить мене надалі.

Донька повністю підтримала моє рішення повернутися. Вона вже давно наполягала на цьому, і лише згодом я зрозуміла, що її наполегливість мала свої причини.

О восьмій ранку водій привіз мене прямо до хвіртки нашого двору. Ми почали заносити сумки на подвір’я, коли раптом я побачила, як позаду буса зупинилася ще одна машина.

Я була дуже здивована, адже нікого не чекала. Донька з зятем попередили, що будуть на роботі й не зможуть зустріти мене. Тож я навіть не могла уявити, хто це міг бути.

Втім, довго гадати не довелося. На моєму подвір’ї несподівано з’явився Олег — мій колишній чоловік, якого я не бачила цілих 17 років.

Я не могла повірити своїм очам: він змінився до невпізнання. У мене в голові крутилися сотні запитань. Як він дізнався про мій приїзд? Чому вирішив з’явитися саме зараз? І що це за машина у нього? Та й вигляд його був зовсім іншим, ніж я пам’ятала.

Коли ми одружувалися, мені було 18, а Олег був на 6 років старший. Він обіцяв мені безтурботне життя, запевняючи, що зі мною нічого поганого не станеться.

На той час я не думала про ризики, бо це було моє перше і щире кохання. Ми оселилися в будинку, який мені передали у спадок батьки. Але сімейне життя виявилося зовсім не таким, як я очікувала.

Олег постійно мав проблеми з роботою. Спочатку нас підтримували мої батьки, але зрештою вони припинили це робити, зрозумівши, що чоловік не прагне самостійності.

Однак, коли я народила доньку, батьки знову почали нам допомагати, бо ми не могли впоратися самостійно. А Олег лише знизував плечима, мовляв, робить усе, що може. Хоча насправді він майже нічого не робив, і я відчувала, що так тривати більше не може.

Я терпіла, поки донька виросте. Як тільки вона закінчила школу, я заговорила про заробітки. Перед цим я подала на розлучення, бо більше не хотіла утримувати чоловіка.

Коли донька вирішила вийти заміж, я вже встигла купити квартиру. На весіллі я з гордістю вручила молодятам ключі від нового житла.

Після цього я почала більше думати про себе. Діти допомогли привести до ладу мій будинок, і я відклала трохи грошей на бізнес. Тепер я вирішила жити для себе.

І ось тепер на моєму подвір’ї стояв Олег. Він справді дуже змінився. Розповів, що моє рішення розлучитися з ним стало переломним моментом у його житті. Він теж поїхав на заробітки, заробив грошей на будинок і машину.

Олег відновив спілкування з донькою, і саме вона розповіла йому, що я повертаюся. Він попросив її допомогти організувати нашу зустріч, тож вона й влаштувала цей сюрприз.

Олег запропонував мені повернутися до нього. Він хоче, щоб ми жили разом у його будинку, а мій дім віддали доньці.

На словах це звучало добре, і, зізнаюся, я була вражена. Олег став таким, яким я завжди хотіла його бачити. Але я все одно сумніваюся. Щось мене зупиняє.

Донька наполягає, щоб я дала батькові другий шанс, а Олег продовжує мене переконувати. Але я не впевнена. Може, ви підкажете, чому я боюся? Адже зараз він — приклад ідеального чоловіка, якого будь-яка жінка хотіла б мати поруч.

Що робити? Варто ризикнути ще раз?