Коли мені виповнилося двадцять п’ять, я зважилася на серйозний крок, який тоді здавався найкращим рішенням — я взяла квартиру в іпотеку. Але, послухавшись поради мами, оформила її на неї.

— Так буде надійніше, доню, — говорила вона. — Раптом що, я завжди поруч, допоможу.

Я погодилася, навіть не уявляючи, що цей крок стане причиною однієї з найбільших труднощів у моєму житті.

Далі все закрутилося. Я працювала днями й ночами, змінювала роботи, втрачала одні місця й шукала інші. Навіть на касі у супермаркеті довелося попрацювати, поки не знайшла стабільну роботу в офісі. Було важко, але я впоралася. Щомісяця я відправляла мамі гроші на рахунок, уважно перевіряючи, щоб усе було в порядку. Кожен день, кожну копійку я виборювала своєю працею. Через кілька років мене підвищили, і зрештою, через 13 років, я достроково закрила іпотеку.

На той момент я вже була заміжня. Мій чоловік Володимир мав власну квартиру, тому ми переїхали жити до нього. А моя квартира почала приносити дохід від оренди. Володимир жартував, що тепер я нарешті зможу відпочити від нескінченної роботи, але я розуміла, що відпочинок для мене — це лише мрія. Час минав, дитина підростала, і на її 18-річчя ми вирішили зробити особливий подарунок — передати квартиру нашій Софії. Це мало стати найкращим подарунком у її житті.

Зібравши всі сили, я вирушила до мами. Я думала, що все пройде гладко: ми просто переоформимо документи, і я зможу готуватися до свята. Але все виявилося зовсім не так.

— Мамо, — почала я спокійно, — ми з Володимиром вирішили, що час переписати квартиру на мене. Я хочу подарувати її Софійці до її дня народження. Іпотека давно закрита, тому пора залагодити це питання.

Мама сиділа в кріслі, не відриваючи очей від телевізора. Настала тривала пауза, яка здалася мені цілою вічністю.

— Ні, доню, — відповіла вона сухо й холодно. — Це неможливо. Я подумала, що, може, краще її продати. Хочу хоч на старості пожити нормально.

Я відчула, як у тілі прокотився струм. “Що вона говорить? Як таке можливо?” — не виходило з голови. Я ледве стримувалася, щоб не зірватися.

— Мамо, але ж ця квартира… Це я її купувала, це я всі ці роки сплачувала іпотеку! Це були мої гроші! — голос тремтів, але я намагалася зберігати спокій.

Мама нарешті подивилася на мене. Її погляд був холодним і жорстким.

— Твої гроші? А скільки нервів я витратила, поки тебе виховувала? Це що, не рахується?

Ці слова пробили мене наскрізь. Наші стосунки з мамою ніколи не були простими. Вона завжди ставилася до мене, як до “невдалої інвестиції”, можливо, через складний шлюб із моїм батьком, який пив і постійно зраджував. Я часто чула від неї в дитинстві: “Ти нічого не досягнеш”. Але я вперто прагнула довести їй протилежне, намагалася заслужити її схвалення. Я отримала вищу освіту, побудувала кар’єру, але для неї це все було неважливим. Я думала, що давно пробачила їй минулі образи, але цього разу вона перекреслила всі мої старання.

— Мамо, ти ж не вклала ні копійки в цю квартиру! Це несправедливо! — спробувала пояснити я, але вона лише зневажливо махнула рукою.

— Їдь додому, — сказала вона байдуже. — Якщо захочу, продам і поїду, поживу нормально, як людина.

Я нічого більше не казала. Просто встала і пішла. У голові вирувала тисяча думок, але одна була ясною: моя мама не збирається поступатися. За документами квартира належить їй, і юридично я нічого не могла зробити. Виходить, що всі мої роки важкої праці виявилися марними?

Тепер, сидячи на кухні, я дивлюся на свою доньку Софію, яка щось пише у своєму блокноті. Їй ще належить подолати чимало труднощів у житті, але я точно знаю одне: я завжди буду поруч, завжди підтримаю її. Чи стане вона сильнішою за мене? Поки що я не знаю. Але тепер я впевнена: я більше ніколи не дозволю нікому забрати те, що по праву належить мені. Навіть якщо для цього доведеться почати нову боротьбу. Навіть якщо доведеться протистояти матері. Я зроблю це заради своєї доньки. Заради Софії.