Ми з моїм чоловіком Олегом купили хорошу земельну ділянку біля моїх мами й тата по-сусідству від них і з роками побудували там хату.

Навіть розповідати не буду, чого нам це коштувало. Будівництво забирало у нас кожну копійку, адже ми на всьому дуже економили, щоб швидше свою мрію здійснити, так, як хотіли мати власне житло, великий будинок, в якому на старості років збиратиметься вся наша родина.

Сестра моя Ольга згодом вийшла заміж та поїхала жити до свого чоловіка, в місто. У місті в нашого зятя була досить таки хороша двокімнатна квартира.

Роки минали дуже швидко, у моєї рідної сестри вже виросло двоє дітей: син і донька, племінники мої.

Син Ольги якраз зараз закінчує навчання у вищому навчальному закладі, а донька вже вийшла заміж, чоловік у неї теж сам з міста, у нього там трикімнатна квартира і моя Ольга не могла натішитися тим, як пощастило її доньці з чоловіком.

А у нас з Олегом одна донечка, вона вийшла заміж, живе в місті, взяла квартиру в кредит з чоловіком, а ми з батьком їй допомагаємо.

Коли не стало наших мами й тата, залишилася їх хата, але Ольга дуже просила мене не продавати її, а на літо здавати в оренду, адже, мовляв, ми живемо близько біля міста і зараз всі хочуть провести літо в селі, подалі від люду, в простій сільській хаті з гарним колоритом, мовляв, попиту на такі будинки на літо дуже багато.

Я погодилася з нею, адже ми з чоловіком доглядали город та іноді ладнали щось в хаті.

Та нещодавно донька моєї сестри, моя племінниця Валентина, повернулася до мами з малою дитиною, вона розлучилася зі своїм чоловіком та стала жити в одній квартирі зі своєю мамою та братом з дружиною.

Валентина не могла добре жити під одним дахом зі своїм рідним братом та його дружиною, вони постійно сперечалися, ладу між ними ніколи не було.

І одного дня мені Ольга відразу сказала, що хотіла б, щоб поки її донька пожила в будинку бабусі, сестра доглядатиме малюка, поки Валентина буде на роботі. Я погодилася, не хотіла відмовляти рідним людям.

Згодом там між ними теж щось не заладилося, Ольга посперечалася з Валентиною і відразу поїхала в місто, а племінниця моя часто стала приводити свого синочка мені, адже їй потрібно було йти на роботу.

Так було день, два, потім тиждень. Я вже втомилася і це зрозуміло, весь мій час йшов на дитину малу. Спочатку я не хотіла відмовляти, адже розуміла, що, крім мене, їй зовсім нікому допомогти, та потім стала натякати племінниці, що це не правильно, адже в мене є справи й свої.

Валентина постійно обіцяла, що придумає щось, але нічого зовсім не мінялося.

Згодом син її, за старою звичкою, ще й у вихідні дні сам до нас прибігав ще зранку і просив снідати, адже був голодним.

Мені це стало набридати звісно, бо я просто розуміла, що родичі вже не знають міри та користуються тим, що я допомогти хочу і відмовити їм не можу ні в чому.

Адже я витрачала час на чужу дитину, виконувала роль няньки, годувала його, адже племінниця ніколи нам й хлібини не принесла за весь час, що поруч жила.

А одного разу наближався день народження синочка Валентини, ми вже з чоловіком подарунок приготували для нього, чекали, що нас запросять на вечерю. Ні, звісно, я ніяких святкувань не планувала навіть, розуміла в якій ситуації була моя племінниця, просто хотіла провести час з рідними людьми, вручити подарунок дитині, трохи підтримати їх.

Але, на превеликий подив, нас ніхто не покликав. Натомість, я бачила через паркан, приїхала Ольга до Валентини зі своїм сином та невісткою. Весь вечір вони там святкували, було чутно музику, сміх, привітні розмови. А потім вони разом всі поїхали в місто.

Про мене ніхто й не згадав того вечора, навіть ніхто й не подякував за мою турботу, хоча в найважчу хвилину я підтримала їх всіх.

А вже наступного дня подзвонила мені сестра, сказала, щоб я шукала квартирантів, а потім видно буде, хто житиме в хаті. А я сказала, що вже виставила хату на продаж, вже й покупці знайшлися. Не хочу, щоб родина знову користувалася моєю добротою.

Звісно, мені дуже шкода цей будинок, він поруч з нами, нас розділяє паркан, це завжди для нас було, як єдине обійстя і город батьківський ми обробляємо і тішимося, що все близенько і нікуди не потрібно йти. Але хіба це не вірне рішення з такою родино? Може, вони мені знову щось вигадати можуть, як завжди?