— Ти знаєш… — почала я невпевнено, ніби зважувала кожне слово, боячись відкритися повністю. — Мабуть, я хочу повернутися з Італії.

Від цих слів у кімнаті стало важко дихати, ніби повітря стало густішим. Подруга мовчала, уважно слухаючи. Це була та розмова, яку я довго боялася почати, бо все, що накопичувалося в мені роками, зараз мало вирватися назовні.

— Якось упораємось, — додала я, намагаючись усміхнутися, хоч і сама не вірила у свої слова. — Щось вигадаю. Більшу частину боргу я вже виплатила. Але, розумієш, я можу втратити найдорожче в житті — свою доньку.

Я зупинилася, перевела подих і глянула на подругу, яка співчутливо кивнула, але залишалася мовчазною. Вона, мабуть, розуміла, що мене не спинити.

— Ти ж знаєш, коли не стало мого Миколи, все пішло шкереберть, — з болем продовжила я, заглиблюючись у спогади, які досі ятрили серце.

Тоді Настя з тим контрактом… Вона запропонувала мені поїхати до Італії на роботу. І як я могла відмовитися? Ну от як? Усе тоді здавалося безвихідним, іншого варіанту просто не було.

Я на мить замовкла, ковтаючи важкі слова, які все одно проривалися назовні.

— Я залишила Зоряну з батьками й поїхала. Розуміла, що це неправильно. Бабуся й дідусь — це не мама, вони ніколи її не замінять. Але в мене не було вибору. Ми ніколи б не розрахувалися з боргами, які Микола набрав на бізнес.

Катя ледь помітно зітхнула, але не перебивала. Її мовчання завжди давало мені час виговоритися, і я це цінувала.

— Я намагалася бути поруч із донькою, як могла. Ми розмовляли щовечора телефоном. Здавалося, що Зоряна все розуміє, адже вона така доросла не по роках. Але коли я нарешті отримала відпустку на Різдво й приїхала додому… — я замовкла, бо сльози самі наверталися на очі. — Вона стала чужою для мене.

Я вперше вимовила ці слова вголос, і вони здалися нестерпними. Але мовчати далі вже не було сенсу.

— Зоряна майже не розмовляла зі мною, дивилася крізь мене, наче мене й не існувало. А потім з’ясувалося таке, що я досі не можу усвідомити. Моя мама розповідала їй, що я поїхала до Італії, щоб знайти багатого чоловіка. Уявляєш? — я поглянула на подругу, шукаючи розуміння в її очах. — І це моя мама! А Зоряна це все слухала й вірила.

Катя зітхнула, тихо й співчутливо.

— Що я могла зробити? Їй лише дванадцять років! — продовжила я, відчуваючи, як голос починає зраджувати. — Як вона може це зрозуміти правильно? Вона думає, що я покинула її заради грошей. Не для того, щоб розрахуватися з боргами, які чоловік залишив після себе. Не щоб нас із нею не виселили з квартири. А для “солодкого життя”.

Я вдихнула повітря, намагаючись заспокоїтись, але руки все одно тремтіли.

— Говорила з мамою й татом, але вони теж у це вірять. Вони переконані, що я шукаю багатого іноземця, а доньку залишила, бо так зручніше.

Я замовкла, щоб зібратися з думками.

— Мені ще пів року контракту. Зароблю необхідну суму, але… Як я можу залишити Зоряну там? Я боюся, що вона зовсім відвернеться від мене. Якби я тільки знала, що так буде, я б її з собою забрала. Але тоді мама вмовила. Сказала, що з дитиною буде важко, що їй краще залишитися тут, серед рідних і друзів.

Катя уважно слухала, дивлячись на мене з таким співчуттям, що я більше не змогла стримувати сліз.

— Напевно, гроші не приносять щастя. Я втратила чоловіка, а тепер ризикую втратити доньку через них. Якби я тільки знала, що так буде…

Я обхопила голову руками, а подруга лагідно поклала руку на моє плече. Її мовчазна підтримка нагадала мені, що я не одна.